Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Привіт, Щоденнику!

Наснився сусід із вулиці Завєти Ільїча, учасник Другої світової, Тунзін Юрій Михайлович. Я добре пам’ятаю старого та його дружину. У серпні 1996 р., коли військові залишали місто, а бойовики їх підганяли, була пекельна стрілянина, і наша сім’я та російські старі, які прибилися до неї, разом перечікували бої, рятувалися від обстрілів. Коли бої трохи стихли і ми знову розбрелися по своїх квартирах, старі посварились. Дід звинуватив бабу, що вона взяла його пенсію. Вона клялася, що не брала. Невдовзі старого, який знову приїхав із пенсією, вбили. Її ж вигнали найближчі сусіди-чеченці, захопивши двокімнатну квартиру з усім майном. Тіло Юрія Михайловича нові власники житла загорнули в поліетилен і десь прикопали. Його літню дружину вони звинуватили в тому, що вона нібито крала пенсію діда і тому є поганою жінкою, яка не заслуговує квартири в місті Ґрозному.

Однак тижні два по тому сусіди розповіли, що зникла пенсія знайшлась у дивані. Старий сам поклав її туди й забув! Пенсію сусіди-чеченці теж прихватизували й вельми з цього приводу веселились.

Уві сні Юрій Михайлович був веселий і бадьорий. Він був одягнений у нову білу сорочку та сині штани. Із собою він віз дорожню сумку на коліщатах.

— Настав час їхати, — сказав старий, чомусь радіючи. — Я довго чекав, і от мені дали квиток. Тепер я назавжди виїду з цих місць.

— Як ви почуваєтесь? — запитала я його.

— Убили мене, — сказав він. — Довелося це пережити.

І засміявся.

— Вам погано було?

— Я з фашистами воював. А вбили ті, з ким багато років спілкувався, сусідив. Прикро було.

Під нашими ногами лежала асфальтована дорога, котра в якийсь момент змінилася гравієм. Я взялася провести старого сусіда. Ми йшли поруч, прямо по гравію, а гравій хрускотів. Маленькі камінці боляче кололи ноги, і сумка Юрія Михайловича підскакувала на своїх коліщатах і торохтіла. Небо затягли хмари. Сонце весь час було десь далеко.

— Дякую, що не забуваєш мене, — сказав старий, усміхаючись. Свою дорожню сумку він віз сам.

— Пам’ятаєте, як одного разу ви сварилися з дружиною, а я постукала у ваші двері? Я попрохала у вас солі. Мені не потрібна була сіль — просто я хотіла, щоб ви не сварились.

Старий кивнув:

— Скільки тобі було тоді, років дев’ять?

— Одинадцять!

— Хитро придумала, — і знову засміявся. — Молодець!

— Ви перестали тоді сваритись?

— Так, ми того дня помирилися.

Ми йшли довго, доки не з’явився безлюдний берег моря. Вода була по-осінньому холодною. Хвилі з силою накочувалися на гальку й шуміли. Старий Юрій Михайлович сів на найближчий валун, яких на березі було безліч, і попрощався зі мною:

— Далі я сам, дякую.

— Як же ви переправитесь? — здивувалась я. — Тут немає човна.

— Трохи ще почекаю. Має припливти. А ти йди. Тобі треба встигнути повернутись. Світ живих — отам, за дорогою, тут — нейтральна територія. Прощавай!

Я побажала старому, щоб йому щастило, і пішла. Царство йому небесне!

П.

19.11.

Посварилася з Аланом усерйоз. Йому близько тридцяти років, симпатичний хлопець. Про себе любить розповідати, що довго жив і працював у Москві. Щоправда, працівники газети «Плюс» виказали, що близько року тому цей громадянин працював у їхній редакції поза штатом. Про Анну Політковську Алан каже:

— Вона тільки робить собі ім’я на чеченцях!

Як він може вчити мене літератури? Наша сварка цього разу була через мою статтю «Художники», яку він до невпізнання переробив. Після жахливих виправлень вона перетворилася на бридку подобу своєї первісної версії, і мене в міністерстві насварили.

Коли по роз’яснення я звернулася до Алана, він відповів, що відтепер і надалі виправлятиме мої статті, як забажає, і ніколи не стане радитись або показувати мені їх перед випуском: якщо я не хочу звільнятись і втрачати засоби до існування, я погоджуся з його вимогами. Навмисне кричав і принижував мене перед бухгалтером та іншими співробітниками. Заявив, що мої статті «російсько-християнські», тож йому, чесному мусульманинові, ненависні. Далі на мої слушні зауваження щодо вкраденого гонорару Алан розлютився ще більше. Хоч я й навела докази.

— Ти нічого не доведеш! — верескнув він і втік.

22.11.

У четвер я подорожувала до Ґудермеса. Для мене це неймовірна пригода, адже я не знала адреси того, кого хотіла знайти, і не мала з собою телефону. Уперше в житті я була в чужому місті без мами! Я прибула туди з метою знайти голову Спілки журналістів.

Питала в перехожих, де редакції місцевих газет. Люди показували. Незважаючи на війну, деякі читають. Я з’ясувала, де працює голова. Мені пощастило. Застала його, нахиленого над паперами. Розповівши в усіх подробицях, як поводиться Алан, як приховують гонорар, я заручилася словом голови, що він розбереться. Провівши мене до автобуса на Ґрозний, голова подарував мені щоденник і красиву ручку на згадку про мою першу поїздку до його містечка.

Прочуханку Алан має одержати у вівторок — перший святковий день мусульманського свята Ураза-Байрам!

P. S. Сьогодні о 13.00 у клубі буде виступ чеченської команди КВК. Мене запросила туди дівчина Лариса. Не знаю, чи пропустять без квитка? Концерт платний. Маю тільки перепустку газети «Молодість».

Лариса бере участь у концерті. Вона пише вірші, прозу. Перебуває в якійсь партії. Молодь захоплюється партіями, до ладу навіть у них не розбираючись. Я намагаюся триматись від цього на відстані.

Поліна

23.11.

Привіт, Щоденнику!

У мами нова робота. На пошті. Я їй допомагаю. Але, крім цього, продовжую няньчити дитину та пишу матеріали в газети й журнали. Поштове відділення розташоване на зупинці, де ми тепер живемо. Там офіційно оформлено невідому нам людину, але вона не працює. Певно, чийсь родич, як тут прийнято.

А нам товста тітка з адміністрації пообіцяла платити 700 р. на місяць, якщо мама прийматиме пошту, продаватиме конверти й буде прибирати територію навколо відділення. Ще потрібно стежити за котлом і працювати з листами. У них мало не вибухнув автономний котел опалення! У нього слід наливати воду й стежити за пальником. Якщо рівень води знижується до певної межі, то котел може вибухнути. Води туди залити забули (у єдиний маленький котел). Добре, ми у свій перший робочий день встигли збігати купити воду по два рублі відро у водовоза й урятувати поштамт від вибуху! «Спасибі» ми так і не почули.

Завдяки опаленню автономного котла легке тепло поширюється на все приміщення поштамту і ми гріємося, тому що нічого подібного давно немає у квартирах. Там — лютий мороз. Червоні від холоду руки поступово зігріваються, і біль від