Українська література » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Читаємо онлайн Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
там бідність. Змирилась. Має дитину, хлопчика.

Зарета багато хворіє. Зовні молода жінка подібна до голлівудської кіноакторки. Хитра, як лисиця: заманила мене допомогти їй зі збиранням, а сама стала знайомити з «чоловіковим братом», на прохання своїх мужчин. Я відразу пішла, але встигла суворо їй дорікнути.

12.08.

Три роки, як затонув підводний човен «Курськ». 118 осіб загинули. Усі офіційні версії, на мою думку, липові.

Правда написана лише в неофіційних джерелах. Були якісь таємні навчання. Щось пішло не так.

У кишені загиблого капітан-лейтенанта, Дмитрія, знайшли передсмертну записку. Ось частина тексту, яку офіційно озвучили: «13.15. Весь особовий склад із шостого, сьомого та восьмого відсіків перейшов у дев’ятий. Нас тут 23 людини. Ми прийняли це рішення в результаті трощі. Ніхто з нас не може піднятися нагору».

Стукіт про допомогу виявив екіпаж крейсера «Пьотр Великий», який прибув на місце аварії. Проте наша влада вперто відмовлялась від допомоги іноземних рятувальників, стверджуючи, що на підводному човні «Курськ» моряки все одно мертві. Коли все ж таки прийняли допомогу, стукіт на човні «Курськ» справді припинився.

16.08.

У моїй редакції поводяться нещиро, і, з усього видно, працювати мені там недовго.

У газетах, де я працюю поза штатом, стосунки кращі. Ми рідше бачимось, і я менше знаю про внутрішні правила. Правда, в газеті «Плюс» повернули частину робіт, сказавши:

— Не будемо друкувати!

Одна з працівниць на прізвисько Білочка, озираючись на всі боки, щоб ніхто не почув, тихо прошепотіла:

— Через російське прізвище!

Інал у журналі «Вай» подарував 100 р. дитині. Я заходила туди з Тамілою, яку няньчу. Купила їй іграшку. Так він усе ж таки віддячив мені за афоризм, подарований йому.

Я казала письменникові про те, що всі ми існуємо в різних формах: дерева, стихії, комашки. Сивий Інал на це заявив:

— Була б ти комашкою, я посадив би тебе в коробочку й нізащо не відпустив! Годував би травинками й гладив по спинці!

Інші співробітники поважного журналу, підслухавши таке, трусилися від сміху.

Надворі темнішає. Вічні світильники ночі скоро дадуть нам світло.

Часто над будинками зависають дивні світні об’єкти. Люди навколо зі страхом шепочуть: «Джини» або «НЛО». А я не маю ані підзорної труби, ані телескопа! Що цим об’єктам треба? Спостерігають? Я їм не заздрю — тут таке можна побачити!

Вірші писати не хочеться.

Серце немов океан: безкрає, холодне і, незважаючи на незліченні морські створіння, не належить нікому. А мені так би хотілося закохатись. Щоб він був хоробрим і добрим, щоб не боявся смерті, не боявся життя, не боявся ні бідності, ні багатства. Ми б вирушили подорожувати автостопом. Весь світ належав би нам двом!

Але день помирає. Я вбила його. Скоро ніч. Я прощаюся зі скорботою в серці.

Поліна-Будур

17.08.

Визирнула з балкона: сусід-чеченець придбав на ринку живого кролика. Зібрав малюків і вчив, як треба різати бідну тварину. Діти по п’ять-сім років були в захваті. Я мимоволі побачила цю «картину», тому що на балконі вішала щойно випрані в тазі речі.

Шкода кролика. Кролик був для цих людей не створінням, а їжею! Яку ще можна й мучити! Відібрати тварину я не могла — вони купили її собі до вечері. Довелося помолитися за кролика, щоб його страждання були зменшені. Убивши комара, я вже вбивця, а поїдаючи котлету, провокую вбивати ні в чому не винних тварин.

20.08.

Була відразу в трьох школах — брала інтерв’ю про приготування до нового навчального року. Сама подумую влаштуватися ще на півставки — викладати.

Таїса знову вирішила водити до нас малу доньку. Їй уже три роки. На гонорари купила собі трохи нового одягу.

Продовжую дивуватися своїй редакції. Працівник газети, який вирішує, чи публікувати матеріал, зненацька розгнівався, побачивши мою статтю про родину Пушкіна, подану в розділ «Культура»:

— Який стосунок це має до Чечні?! У Пушкіна кров арабська, мусульманська. Але його дружина… це ж просто… російська тварюка!

Я настільки сторопіла від почутого, що навіть не змогла заперечити начальникові. Забрала статтю та мовчки пішла.

07.09.

Якось тьотя Лейла сказала, що я можу зібрати яблука в занедбаному саду біля приватного будинку її друзів.

Я прийшла з відром і полізла на дерево. Яблука були не дуже смачними, але з них можна було зварити компот і пити його — хоч які, а вітаміни. Але мене бентежив запах… Мерця. Роззирнувшись, я побачила, що поблизу на понівеченому й частково пробитому снарядами горищі приватного будинку лежить небіжчик у військовому одязі. Він наполовину зітлів і був страшний. От від нього і йшов цей запах!

Спершу я вирішила, що зараз утечу. Зістрибну стрімголов із дерева і просто втечу. Навіть уявила, як це зроблю: побачила свою втечу в деталях, немов це було кіно в моїй уяві. Але потім узяла себе в руки, зрозуміла, що нічого поганого померла людина зробити мені не може, набагато страшніші — живі. Вони катують, убивають і звіріють. Мертві не роблять шкоди. «Зелені тверді яблука допоможуть вижити. Вони не винні, що людей поглинула війна», — подумалось мені, і я позбирала яблука з усіх гілок. Помолилася за душу нещасного і пішла.

Людей у тому дворі немає. Ніхто там не живе. І небіжчика котрий рік не ховають.

Що буде з рідною газетою, невідомо. Раніше всі газети підпорядковувались Міністерству преси, де всім заправляв Ґантамиров, найвідоміший прихильник Москви. Тепер усе захопили люди Ахмата Кадирова. Вони в чорних майках, на яких зображений їхній лідер, і з автоматами в руках. Ґантамиров утік із Міністерства преси, коли вони туди ввірвались.

Усі газети бояться: не знають, кого нова влада залишить, а кого закриють. Новий військовий підрозділ «кадировців» — так їх тут називають — складається з сільських кремезних хлопців-бороданів з автоматами, які зовсім некеровані й нічого не бояться.

Один із представників нової влади, з автоматом у руках, перегородив мені вхід до газети «Молодість» і не давав пройти. Умовляння не допомагали ні російською мовою, ні чеченською. Він мене не відпускав, говорячи, що я з ним зараз кудись відправлюсь. Ні мій цілком скромний вигляд у довгій одежі, ні велика хустка на голові не справили на чоловіка з автоматом жодного враження.

Місцеві міліціонери, які охороняють проспект міста, завбачливо відвернулись, а працівники моєї газети ще й шторку запнули на вікні, усім своїм виглядом показуючи лояльність до нової влади. Визволив мене дорослий чоловік, давній працівник міністерства на ім’я Муса. Я трохи знаю його, тому що допомагала йому редагувати

Відгуки про книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: