Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі
Там немає молока.
І художник Хаїм Сутін сподівається, що якогось ранку видиво зникне. Минеться, як і це жахіття з виразкою. Поки інші намагаються добратися до середземноморських портів або ж достоту навкарачки переповзають Піренеї, чекають на візу, щоб порятуватися у США, Палестині, Шанхаї чи Південній Америці, Сутін захований у зеленкаво-фіолетовому Шампіньї, неподалік від Луари та міста Шинон. Звідти до Парижа можна дістатися обхідними шляхами, там ще залишилися лікарі, яких він знає, існує прокляте, журливе царство Монпарнасу, художні майстерні, кав’ярні, розпорошені художники, продавці пензлів, палітр, фарб. Хіба ж хтось питатиме, скільки то все коштує. Там є його фарба, його молоко. Жодних спроб перейти вночі демаркаційну лінію.
З Буенос-Айреса або з Чикаго Париж здавався б зіркою в іншій галактиці. З якого дива він має отак запросто відмовитися від міста, яке було 1913 року єдиною метою його життя? А що робити з усіма тими мріями, які він у Мінську й Вільні ділив з Кіко і Кремом, про світову столицю малярства? Американці вже знають його творчість, у грудні 1935 року в ARTS CLUB OF CHICAGO відбувалася його перша виставка, на афіші заголовок PAINTINGS BY HAIM SOUTINE, може вони і прийняли б його з відкритими обіймами. А хіба легендарний доктор Барнз з Меріона в Пенсильванії, який переступив у 1923 році поріг помешкання Зборовського, схожий на фармацевтичного бога, не підготував усе для конспіративної еміграції Сутіна разом із картинами? Частина його уже давно у Філадельфії. Хіба не можна вважати кожну картину розфарбованим паспортом? Видиво зникне. І тоді йому треба бути на місці, щоб повернутися з берегів Луари на береги Сени.
Там немає молока.
Тепер бракує усього. Транспортні шляхи перерізано, окупанти конфісковують локомотиви, вагони, вантажівки. Вугілля й електрика? Опалення обмежене чотирма годинами на день, а буває що й узагалі заборонене. Вони живуть нічим. Раціоном стало життя, а поза тим нічого іншого на продовольчих карточках немає. Є концерти на замовлення, які вони виспівують один для одного. Замінник кави з буряку і цикорію. Цукор — то святе і взагалі рідкість, над усім горує ерзац. Довгі черги, короткі години відчинених крамниць.
Вони харчуються городиною, яку змушені проти волі таки полюбити. Коріння і бульбини з екзотичними назвами КОЧЕРЕҐА чи ТОПІНАМБУР мордують їх своїм невибагливим смаком. Шведська капуста — так називається отой корінь брукви, який асоціюється для них з північним полюсом. Кольрабі, лобода, земляна груша — замінники городини. Раз вони чують, як якийсь селянин лається у своєму подвір'ї в Шампіньї:
Вони нас вдушать, ті боші, я не можу вже того всього жерти, тої бридоти. Вони нас вдушать тим.
І жбурляє однією з таких бульб розгнівано додолу, де вона, немов м’ясиста граната, розпорскується навсібіч. Війна — це городина. Коли селянин бачить його з Марі-Берт, як вони тихцем ідуть повз його ворота, то злякано замовкає. Розтріскана бруква попахує саботажем. Обмін товарами, крадіжки в кожному селі. Щасливці є власниками крільчатників. Але, Боже, як міцно їм потрібно тих кролів охороняти. Не можна відходити від кролів ні вдень, ні вночі.
Сутін пригадує собі зайців, фазанів та індиків, яких малював на вулиці Сен-Ґотар і в Ле Блан, згадує драму їхньої смерті, оббіловані шкурки, переливчасте пір’я, рештки крові. Барвистий тріумф їхньої смерті, синій полиск на чорному оперенні, смарагдово-зелений колір. Він пригадує голодні роки у Вулику, оселедці, яких хапалося голодними виделками. Ах, які то були розкішні страви, як то було давно!
А приступи все повторюються, від них гне додолу, вони змушують його відхаркувати, вони шаленіють. Щоденник болю. Хто рахуватиме вдихи й видихи. Біль бавився з ним у гру, біль знущався з нього. Буває, що біль тягнеться довгі години, а тоді зненацька обривається, і художник благословляє молоко і порошок бісмуту, погладжує себе по животу і дякує йому. Ти тільки не думай, що тобі так легко вдасться мене спекатися.
А якось, то вже відбувається в Шампіньї, в нього вселяється думка, що окупанти зникли, а з ними і біль у шлунку. Раптове затишшя, навіть гуркоту танків не чутно вночі, не було цих тарахкітливих гусениць, не було завивання моторів, гавкучих наказів, нічого не було. Окупанти немов розчинилися за ніч у повітрі. Над містом, яке справляло враження неймовірно чужого, але могло бути лише Парижем, залягла несамовита тиша. Дороговкази німецькою мовою демонтували, вже не було МІСЦЕВОГО ЛАЗАРЕТУ, не було ВІЙСЬКОВОГО ЕКОНОМІЧНО-ЗБРОЙНОГО ШТАБУ, не було отих словесних покручів на кшталт РЕМОНТНО-ЛАГОДИЛЬНІ МАЙСТЕРНІ, не було гестапо на вулиці Лаурістон, не було доктора Кнохена на авеню Фош, і реву мавп, виведених на плац для шикування на Марсовому полі, також не було, на вулицях не чутно було жодного слова німецькою. Над містом нічого, крім тиші.
Тож Сутін зривається з ліжка, раптом усе стає йому зрозумілим, він мчить від вілли Сера вниз на вулицю Томб-Ізуар, звертає ліворуч до церкви біля Алез'ї, тоді біжить повз Денфер-Рошро з його здивованим левом і аж до перехрестя біля пивнички «Ліля». Йому напрочуд легко бігти, він дивується. Як він може так швидко долати таку віддаль, не коле в боці, не захекався, все добре. Тоді повернути ліворуч, збігти на Монпарнас з його переповненими кав'яреньками, «Ротонда», «Дом», «Купол», тут усі як є місця зайняті, тільки от ця особлива тиша. Не дзвенять келихи, голоси не звучать навпереміж, кельнери не гасають між столиками. У кав'ярнях тихо, немов у церквах. Тут сидять давні знайомі, он і Модільяні зі склянкою джину (і він тут? — У сні дивуєшся особливо сильно), а ще Кікоін і Кремень, Ліпшиц, Цадкін, Кіслінґ. Всі вони здивовано дивляться на Сутіна, показують на нього пальцями і кричать:
