З часів неволі. Сосновка-7 - Левко Григорович Лук'яненко
— Як ви можете так казати? Таж концтабір — це пекло!
— Якщо з цього пекла люди повертаються додому, до села, до праці, то значить людське тіло спроможне його витримати. Отже, й ваше тіло витримає. Головне — не падати духом і не навіювати собі всякі жахи.
— Ні, ви нічого не розумієте! Та ж там не буде ні вареників, ні сметани! А як моя Одарка їх готує — о Боже! (І що вона тепер дома там робить?) І кожен в зоні тебе може штовхнути! Люшнею побоїться, але загвіздкою в бік штуркне — ну й капосні ж є люди!
— Слухайте, П’ятниця, яку ви маєте вагу?
— Дев’яносто п’ять кілограмів.
— Скільки людей, що бували з вами в слідчому ізоляторі важчі за вас?
— Не зустрічав таких. Але вони, звичайно, є.
— Так кого ви боїтеся: тих, що є десь там бозна-де, чи легших від себе?
— І тих, і тих. Перших, боюся тому, що їх багато; других — тому що я ж їх можу зустрінути.
— Ви маєте батька й матір?
— Батько згинув рано. Мене виховувала матір, — сумно сказав П’ятниця.
— Бачу. Вона навчила вас плакати. Жінка часом сльозами проб’є більше, ніж чоловік твердим голосом, але ж ви у штанях, а не в спідниці, і того ваша легкість до сліз — гидотна нікчемність. Вам би у спідниці родитися!
У Ніжині П’ятницю вивели з камери і передали місцевій міліції. Я полегшено зітхнув. Невже може бути такий екземпляр з козацького роду? Та ні, він не з козацького роду. Він з роду гречкосіїв, причому гірший варіянт? Де воля? Де гордість? Де відчуття власної ваги?
На Холодній горі Харкова
1. З “воронка” — мерщій у відчинені двері тюрми
Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.
Варта стала побіч, і старшина наказав:
— Виходь! Швидко! Бігом!
Всі вилазили з “воронка” зі своїми речами і мерщій — у відчинені двері тюрми. Старшина, тримаючи в руках список в’язнів, рахував: “Один, два, три…” У коридорі всіх шикували в шеренгу. Сержант тримав у руках великий стос папок з виконавчими провадженнями. Старшина брав по одній і з наклеєного зверху супровідного етапного формуляра зачитував прізвища й ініціяли. В’язень називав статті Кримінального кодексу, за якими його судили, і термін ув’язнення. Якщо це відповідало написаному у формулярі, він переходив до другої шеренги в’язнів, яких уже було прийнято до тюрми.
Дійшла черга до мене. Старшина зачитав формуляра і звернувся до мене:
— Стаття 56, це — зрада. Як же ви зрадили? У війні перейшов до німців… так наче ж тоді ще був молодий для цього?
— Мене судили за те, що я хотів відокремити Україну від Совітського Союзу і створити незалежну українську державу. Конституція Союзу дає Україні право самій вирішувати, чи бути в Союзі чи вийти з Союзу. Я думаю, що український народ не дурніший за інші народи і зміг би сам собою порядкувати. Ми можемо обійтися й без Москви.
Старшина, зрозумівши, що моя відповідь перетворюється на лекцію, обірвав:
— Досить! Ясно! Переходьте до тої шеренги!
Із гурту хтось промовив:
— Фашист!
— Та який фашист — націоналіст! — зауважив інший.
— А чого аж 15 років? — обізвався один до мене.
— Годі балачок! — рявкнув старшина.
Перевірка закінчилася. Підійшов офіцер зі старшим сержантом і звернувся до старшини:
— Прийняли? Все гаразд?
— Так, все гаразд! — відрапортував той.
— Тоді бери їх і веди до лазні. Там люди є, — звернувся офіцер до старшого сержанта. — То частину заведи, а решта хай почекає в сусідньому боксі. А ти, старшино, іди приймай новий етап.
Старший сержант скомандував іти за ним. Привів до великого приміщення перед лазнею, замкнув усіх і сам кудись пішов. У приміщенні двоє вікон, але через брудні матові шибки й густі ґрати світла потрапляло до неї мало. Асфальтна підлога — мокра, брудна й слизька. Я не став класти рюкзак, а важку валізку поставив долі, знайшовши сухішу місцину. У приміщенні — душ двадцять.
— Чи довго нам тут чекати? — питає один.
— Мабуть, довго. Попередній етап щойно завели.
— У лазні, кажуть, холодно, вода ледь тепла.
— Ти звідки знаєш?
— Казали ті, що їх перед нами проводили он у ті двері.
— Хтось казав, що митися можна.
— А як ти думаєш, — кивнув у бік моєї чорної валізки один із в’язнів, — що там є?
— Думаю, там добра хаванина.
Хаваниною вони називали харчі.
— Може, ми поділимося? — питає його.
Загальний гамір ущух. Всі звернули погляди на мою валізку й на мене.
— Давайте роздягнемо фашиста! — хтось із гурту.
— Та який він фашист?! Націоналіст!
— Це ще гірше! — гукнув інший. — Давай самі розкриємо. А ну, мужик, розкривай валізку! Я вже давно не їв доброго сала. Поласуємо. Братва, у нього 15 років. Це крупний калібр. Ваговик.
— Ми шануємо крупний калібр! — додав інший.
“Якщо показати їм свою слабкість, — подумав я, — то передадуть з тюрми в тюрму і сядуть на шию на весь строк. Тому не піддамся, хай би навіть убили! — і стиснувся весь у пружину. Тим часом зауважив: — Добре, що не всі проти мене. Вони не заодно. Це вже краще”.
— Та він тільки з дому. Ще не висрав вареники. Новачкам заведено ділитися зі старими зеками.
— Мужичок, — звернувся вже прямо до мене той, що почав цю розмову, — поділись хаваниною.
Я, люто просвердлюючи його своїм поглядом, процідив:
— Ця пожива не по твоїх зубах!
Досі стояв десь півметра від стіни. Тепер відступив спиною до самої стіни, щоб захистити себе від нападу ззаду