Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини - Юрій Осипович Тютюнник

Народні маси щиро прийняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Києву визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в житті, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом в житті української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні — гіганти. Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядові»? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію. тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Києва присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. З'явилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді:

— Творіть!

Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився в купі з всіма військовими депутатами, що були вибрані членами Центральної Ради на другому всеукраїнському військовому з'їзді.

Зібралися на перше засідання в помешканні педагогічного музею. Таке вражіння, що поміж вибранцями від війська більшість сільських інтелігентів — люди мало досвідчені в політичній премудрості; для них є авторитетом міський інтелігент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках — «ґімнастьорках» і френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енергійні, рішучі, часом пристрасні.

Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті з'являється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.

Промову свою почав з привітання нас в імені Центральної Ради. Далі він говорить:

— 3 початку мушу зазначити, що військовий з'їзд не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від з'їзду чогось іншого. Ми надіялися, що з'їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріал до агітаційної роботи на селах.

Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріал» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріалом до агітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу замішання на лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з притиском продовжує:

— Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів. нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Ц. Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради.

— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька «товаришів». Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з Винниченком і не попросивши дозволу говорити, почав «підтримувати товариша Винниченка». Його теж підтримувало вигуками з місць близько п'яти солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик, за ним підпоручник. Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, б'ючи себе в груди, доводили, що вони «нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів». Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас зчинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас збільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.

Я з декількома товаришами рішив вийти в коридор, поки гарячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про причину галасу, він побіг у залу засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх сідати на місця.

М. Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:

— То Володимир Кирилович від себе додав. Нам, Ц. Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо всі ви є рівноправні члени революційного парламенту.

По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали президію, вибрали комісію, яка мала подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: агітаційну, просвітну, організаційну і т. п.

Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Винниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав «з початку». 3 нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі групи: солдатську і офіцерську, і здобувши собі симпатії «товаришів-солдатів», шахувати інтелігентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну діференціацію, певно не класову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтелігентного пролетаріату. «Діференціація» не випала на користь

Винниченка — він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися політичною премудрістю вождя пролетаріату. Можливо, що сказане Винниченком «з початку» зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок органічної ненависті до війська і до військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; цю ненависть він часом умів заховувати, але було, що вона і проривалася в нього на зовні.

Характеристичною рисою наших революційних мас була їх безкомпромісність. Гасло «однині самі будемо творити наше життя», вони прийняли просто без будь-яких застережень. Ні в одній організації, чи громаді не ухвалено постанови зі застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське «постолько-посколько». Український народ не робив різниць у відношеннях поміж урядами Московщини, Туреччини, чи Німеччини, як висловився на військовому з'їзді представник Вільного Козацтва — всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстинкт вказував підстави, на яких мало будуватися нове