Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

то пани з верхівки середнього класу та вищих кіл обертають все хитро в стилі «навіщо та показуха», примовляючи, що «не хочуть гучних пишних свят, просто буде тепла сімейна зустріч і прийдуть найближчі друзі». Вони не влазять у борги, як пролетарі, і не розбивають скарбнички, як буржуа. Англійське правило скромності, яке пропагує нелюбов до показного багатства, дуже на руку збіднілим верхам: все, що вони не можуть собі дозволити, можна відкинути гордовито як «вульгарне» та «шикарне». Великі, гламурні весілля тут мають за чистісіньке «фе»: Джейн Остін дошкульно іронізує з цього приводу, розповідаючи про невеличке скромне весілля панянки Емми Вудхауз, героїні її однойменного роману, де «жодна зі сторін не любить парадуватися та виставлятися на показ», лише претензійна вискочка Місіс Елтон продемонструвала типовий убогий смак міщанки, поскаржившись на скромність події, де «так мало білого сатину, так мало мереживних вуалей; вкрай убоге видовище!».

Низи та мідли середнього класу також можуть опертись на принцип скромності: екстравагантні прийняття, на які вони потайки заздрісно поглядають, називають «марнотратством» та «глупотами» і зневажливо говорять про людей, в яких «грошей більше, ніж здорового глузду». Іноді цю лінію, що зводиться до «зафукування» концепту «пишних», «показних», «розкішних» святкувань, гнуть і представники «поважного» робочого класу: так вони можуть ще більше підкреслити свою розсудливу «поважність» і продемонструвати погляди притаманні середньому, а не робочому, класові. «Вона влаштувала розкішний прийом у готелі, — сказала мені одна з інформаторок, розповідаючи про сусідчине святкування срібної річниці весілля. — Це [місцевий паб, де ми собі розмовляли] їй не вгодило! Дурноверха корова!»

Ритуали та англійськість

Вчитуючись у правила, викладені в цьому розділі, намагаючись зрозуміти, що вони нам можуть розповісти про англійськість, і паралельно шкрябаючи зауваги на полях, я раптом прозріла, як часто шкрябаю одне і те ж слово — «поміркованість»! Ця ознака не раз виринала на сторінках дослідження, та її часта поява в розділі про «особливі події та відпустку», свята, празники, вечірки та інші оказії — таки дивує. А чи дивує? Ми ж, зрештою, про англійців говоримо. У термін «поміркованість» я вкладаю не лише те, що англійці уникають екстрем, надміру та перегинів, але також нашу глибинну потребу гармонії. Потреба у поміркованості дуже тісно пов’язана з концептом чесної гри. Схильність до компромісів, скажімо, є результатом і чесної гри, і поміркованості вкупі з багатьма іншими англійськими рисами характеру, на кшталт апатії, м’якотілості та консерватизму.

Наша милостива байдужість, «моя хата скраю», толерантність до релігії — це все результат поміркованості + чесної гри, з дрібкою ґречності, пригорщею гумору, ще, може, з крихтою-двома емпіризму. (Мати Василева, я, здається, непомітно перейшла від «рівнянь» до «рецептів». Нічого доброго фінальній діаграмі це не віщує!)

Решта основоположних принципів, які ми почерпнули з цього розділу, вже нам знайомі. Та тепер увиразнилося, скільки неписаних правил, що керують нашою поведінкою, утворилося внаслідок комбінації двох чи більше характеротворчих рис англійськості. Візьмімо, приміром, правило «А мої діти ще гірші» — воно, очевидно, утворилося в результаті симбіозу скромності та лукавства (ці двоє — пара ще та, власне, дуже зрідка можна зустріти скромність без хоча б дещиці лукавства) із щедрою порцією гумору.

Правило невидимого пубертату — це ще яскравіший приклад нашої «соціальної не-дужості». А в роки отроцтва ми якраз переживаємо стадію загострення (яку запускає та підсилює вир гормонів). Те, що ми, тобто суспільство, не хочемо бачити у підлітковому віці своєрідну форму «протесту», свідчить про позицію страуса, що так само відображає наші власні соціальні недуги. До певної міри соціальні недуги можна «пролікувати» ритуалами зміни стану, та в нас нема ніяких офіційних обрядів чи ритуалів, які б знаменували перехід дитини / підлітка з одного стану в інший. Їм не залишається нічого, крім як вигадати власні. (Проба на тривкість, або рік-на-паузу, є саме таким зціленням — правильним ритуалом ініціації, та він відбувається із запізненням і лише для привілейованого кола молодих людей.)

Правила Тижня першокурсника базуються на комбінації «соціальної не-дужості» — пролікованої і ритуалом, і алкоголем — та питомо англійського виду «впорядкованого безладу», який відображає нашу потребу в поміркованості. Правила іспитів та випускних висновуються із скромності та, як несподівано, рівнозначної дози лукавства, а ще й добре присмачені песимізмом у стилі ослика Іа, прикрашені гумором та дрібкою поміркованості.

Ритуали шлюбування, здається, викликають у нас сверблячку «соціальної не-дужості». Табу на розмови про гроші — це поєднання «соціальної не-дужості» + скромність + лукавство, з урахування класової похибки, певна річ. На весіллях симптоми «соціальної не-дужості» можна ефективно усунути за допомогою гумору, знову ж таки. Болісний «експеримент на людях», себто похорони, демонструють, як далеко може зайти «не-дужість» без відповідного лікування. Також експеримент підкреслює схильність до поміркованості. Квота на сльози основується на поєднанні поміркованості, ґречності та чесної гри.

Привід для свята та його побратим — магічна віра в силу алкоголю — це також приклади «соціальної не-дужості», яку гасять алкоголем та ритуалами.

Різдвяні лементи та правило Скруджа поєднують песимізм, ґречність та, знову таки, лукавство. Впорядковане безладдя Нового року — це знову про поміркованість та її близьку родичку — чесну гру, а також про вже нам відому спробу гасити симптоми «соціальної не-дужості» алкоголем та ритуалами. Зрештою, все це стосується більшості другорядних календарних свят. Певною мірою це стосується і відпустки. І тут знову на перший план виходить наша потреба в обмеженні доступу до межових станів та приструнчення бажань, а якщо абстрактніше — то потреба поміркованості.

Класові правила, які впорядковують ритуали зміни станів, крутяться навколо класової зацикленості, але також тісно пов’язані із ще однією основоположною рисою, яка однаковою мірою притаманна всім класам. Це — лукавство, зокрема його суто англійський різновид — суміш скромності та лукавства.

Особисті, сімейні ритуали зміни стану — це насправді виняткова територія порятунку від виснажливих соціальних недугів. (Ще одним таким порятунком для нас є секс, також зі сфери приватного.) Наша фанатична зацикленість на особистому може бути свого роду симптомом «соціальної не-дужості», але не треба легковажити й тим, що ми цінуємо приватність, адже та трохи полегшує нам перебіг соціальної недуги. Вдома, в родинному колі, серед друзів, в товаристві коханих ми можемо бути сердечними та спонтанними. Ми тоді дуже навіть скидаємося на людей. Такими нас навряд чи побачать туристи. Ну, хіба краєм ока. Але для цього треба запастись терпінням, бо то так само, як застати великих панд у процесі спарювання!

[Висновки]

Що таке англійськість 

На початку я постановила з’ясувати «визначальні характеристики англійськості». Ретельно придивляючись до особливих звичок та патернів у поведінці англійців, я виокремила специфічні приховані правила, які врегульовують цю поведінку, а потім спробувала проаналізувати, що ці правила можуть розповісти про ментальність англійців. Такий собі напівнауковий метод, добре хоч системний. Однак, незважаючи