Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Де ті люди нині – не всі ж загинули в снігах. Чому їх так мало повернулося на рідну землю, чому ослаб для них її магніт? Чей поверталися протягом тисячоліть гебреї в обітований – пісний, безводний і зовсім не подібний до раю край, й кримські татари покинули обжиті місця в Середній Азії й живуть нині в наметах – принижені, цьковані, але ж дома. Чому наших людей так міцно прив’язує чужина – може, причиною цього є закладений у генах українців інстинкт осілості й відсутність інстинкту кочового?
Та все-таки дехто не витримував ностальгійних мук. У голодні післявоєнні роки вернувся в моє село з Америки емігрант Федір Микитин: приїхав автом, повним добра, зайшов до своєї хати, пороздавав родині гостинці, подихав трохи хатнім духом і помер… За Хрущова повернувся до Коломиї із Сибіру мій гімназійний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибіряків вирощеним різносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них растє, а в нас не растє», – знизували плечима москалі й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та підтримала, як не дивно, мудрого садівника місцева влада, й створив він зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своїм садом, коли їхав додому. Але ж приїхав!
Молюся Богу, щоб повернув нашому народові стратовану чужинцями пам’ять. Скільки рук потрібно зараз Україні! Невже українцям у діаспорі заміняє рідний край ностальгійна сльоза?
…Під час найлютіших цькувань за «Мальви» загніздилася в моїй душі туманна мрія – втекти з людських очей, загубитися. Міг був поїхати в туристичну подорож і залишитися за кордоном, але такої спокуси навіть близько до себе не підпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предків-оріянів такий присуд дорівнював смертній карі… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якійсь забутій гуцульській колибі. Нереально? Чому – живуть люди і в колибах. Звісно, не зробив цього, хоч такої хатини вперто дошукувався. Через два десятки років мені знову хотілося втікати – вже від своїх. Та про це потім… А втім, не була б то втеча в нікуди: мандрівки в своєму краю – це пошуки доріг до себе, складний процес усвідомлення свого існування в суворо визначеній іпостасі: мовній, етнічній, національній, державній, бо ж немає людини взагалі: є француз, татарин, англієць чи то українець.
Я усвідомив себе часткою великого народу в студентські роки – під час першої поїздки до Києва. Нею я закінчив подорож, яка почалася на батьковому возі з Трача до Коломиї й продовжилася потім переїздом до Львова.
Нарешті я побачив Київ – столицю моєї України! Чи то тільки мене пройняло відчуття власної могутності й незборимості, коли я став на вершечку української землі – на місці Десятинної церкви? Напевне, кожен це відчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Україна, розполовинена лезом Дніпра, піді мною – могила предків, загиблих 1240 року, а я стою в столиці колись могутнього українсько-руського князівства – в центрі європейської нації. В одну секунду, в єдину сконцентровану мить я збагнув найголовніше… Була ця мить стиснута в одній точці, як колись Всесвіт перед вибухом космічної енергії, яка перемінилася в безмежжя тіл; я чітко втямив, що неозора українська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя між європейськими державами, – і вибухнула моя мить незмірно радісною мислю, й розкотилися хвилі оптимістичної експлозії по обаполах зеленої землі, щоб згодом скропитися росою слів, які водно стверджували і стверджують мою впевненість у високому призначенні України. Життя моє тоді набрало для мене самого великої ціни, оскільки я вже знав, як його застосувати, і воно раптом стратило б усю вартість, якби я загубив здобуту тоді віру.
Кількома роками пізніше на цьому самому місці я із своїми видавцями святкував вихід моєї книжки «Жарінь», і ми тихо, й не дуже боячись, співали «Ще не вмерла Україна».
На 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка я поїхав до Канева, щоб на вершині нашої духовної зрілості вже не наближенням до древності, а до екстракту сучасної національної мислі, якою є для нас творчість Поета, утвердити свої переконання, які зродилися в мені колись на місці Десятинної церкви. На Канівській горі я остаточно впевнився в них і з усталеним світоглядом і вірою в добру долю мого народу вирушив у подальші мандрівки.
…Усе своє життя із захопленням читаю подорожні записки: книги Тура Гейєрдала, Миколи Миклухи-Маклая, Івана Гончарова, Свена Гедіна були в мене настільними; я самозабутньо заглиблювався в мандри разом з авторами книг і завжди повертався збагачений їх враженнями й досвідом… Та найвеличнішою в історії людства вважаю мандрівку біблійного Ноя в ковчезі – була ж бо вона відповідальною за все прийдешнє життя на землі.
Напевне, чимось дуже забруднився світ, що Господь вирішив очистити його водою. Та благо, що водою; нині Всевишній воліє змивати гріховний накип із землі кров’ю і вогнем. Але й вода – страшна стихія, і треба було народитися відважним мужем, і знань неабияких мусив він набути, щоб втриматися на плаву триста шістдесят п’ять діб із живністю, яка мала дати початок новому, очищеному життю. Весь світ був затоплений, і тільки ковчег Ноя похитувався на каламутних хвилях під захмареним небом, й рятувалися на кораблі першого у світі мореплавця пари плазунів і звірів – на нижній палубі, пари птахів – на верхній, а на середній – чотири пари людей: батько Ной з жоною та їхні сини Сем, Хам і Яфет зі своїми дружинами.
Й народилися потім від Сема семіти, що означає «прославлені», – євреї, ассирійці, арамеї; від Хама, проклятого за глузи над батьком, – філістимляни, моавіти, ефіопи, котрих
