Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

з утворення на території Харківської області особливого регіону «Слобожанщина». При цьому ініціатори пов’язували свої наміри з очікуваним процесом надання «особливого статусу» окремим районам Донецької та Луганської областей у рамках імплементації Україною Мінських домовленостей;

— звернення Закарпатської обласної ради до керівництва держави щодо спеціального статусу області нібито для реалізації результатів обласного референдуму 1 грудня 1991 р.

Відповідь державних органів на ці прояви повинна мати цільовий характер і спрямовуватися на усунення справжніх причин громадянського невдоволення, що підживлює підтримку таких ініціатив. Зокрема, у випадку Харківської, Одеської та Запорізької областей найбільшу роль мають відігравати спеціальні служби та правоохоронні органи із попередження підривної проросійської діяльності. Важливого значення набуває поглиб­лення політичного та безпекового діалогу з державами — членами ЄС, чиї діаспори проживають в Украї­ні. Ціла низка питань соціально-­економічного характеру втратить свою гостроту в разі завершення реформи децентралізації.

Важливою проб­лемою, що постала з моменту початку гібридної агресії проти Украї­ни, є діяльність російських агентів впливу в парламенті, політичних партіях, місцевих органах влади та громадських організаціях.

Особливу загрозу, з точки зору використання Росією потенціалу розгортання сепаратистських рухів у окремих регіонах, становлять вертикально інтегровані мережеві структури політичного впливу, які сформувалися протягом 2010—2015 рр. Ідеться про патронажно-­клієнтські мережі, часто засновані на корупційній круговій поруці, завдяки яким окремі народні депутати в низці регіонів контролювали кадровий склад територіальних управлінь правоохоронних органів, депутатський корпус місцевих рад і могли користуватися мобілізаційним ресурсом (фінансами, матеріальною базою, людським потенціалом) комунальних підприємств та вразливих верств місцевого населення, які залежали від адресної матеріальної допомоги.

На інституційному рівні становленню таких регіональних структур політичного впливу сприяло існування мажоритарної складової виборчої системи Украї­ни, а також зловживання статусом недоторканності народних депутатів.

Існування системних проб­лем та політичних ризиків неформальних мережевих структур політичного впливу в регіонах підтвердили результати виборів до місцевих рад у жовтні 2015 р. На окрему увагу заслуговують Донецька та Луганська області, де представники «Опозиційного блоку» — вихідці з Партії регіонів відновлюють структуру політичного контролю як на рівні мажоритарних округів, так і місцевих рад усіх рівнів. У разі проведення реформи децентралізації саме такі неформальні регіональні структури політичного впливу стануть головними механізмами прийняття рішень, що може призвести до підміни реальних потреб і вимог регіонального розвитку політичними інтересами партій та політиків проросійського спрямування.

Головною перепоною для реалізації такого сценарію може стати лише запровадження норм, які сприятимуть більшій прозорості діяльності політичних партій, підтримуватимуть широке представництво та відкриту конкуренцію політичних сил і встановлюватимуть межі депутатської недоторканності.

На місцевому рівні, в рамках реформи децентралізації, має бути збережено повноваження місцевих органів виконавчої влади щодо припинення незаконних і неконституційних рішень місцевих рад та запроваджено механізм політичної відповідальності шляхом розпуску таких рад.

Терміново має бути поставлене питання про зміну змішаної виборчої системи на пропорційну систему відкритих партійних списків, яка б стимулювала політичні партії висувати кандидатури, що користуються підтримкою на місцях. Це частково зніматиме напругу щодо обмежених можливостей участі місцевих груп у процесі прийняття рішень на центральному рівні.

Має продовжуватися реформа фінансування політичних партій. Зокрема, державними коштами повинні розпоряджатися не центральні керівні органи політичної партії, а низові організації, які безпосередньо працюють із виборцями. Іншим запобіжним інструментом, що ускладнюватиме використання тіньових коштів, отриманих корупційним шляхом, стане діюча система електронного декларування доходів та видатків і ефективний постійний нагляд Націо­нального агентства із запобігання корупції за достовірністю наданих даних.

Варто врегулювати питання відповідальності народних депутатів за порушення присяги, зокрема внаслідок участі у діях, які загрожують демократії, суверенітету та територіальній цілісності. Зокрема, під поняття порушення присяги варто підвести свідомі дії щодо порушення регламенту Верховної Ради, особливо під час ухвалення законів. Це унеможливить повторення подій на кшталт тих, які сталися 16 січня 2014 р.

Стосовно вирішення проб­леми недоторканності народних депутатів необхідно спиратися на досвід європейських держав, у яких парламентська демократія була встановлена після тривалого досвіду авторитарного та тоталітарного правління (ФРН, Італія, Іспанія). Саме в цих випадках нормативне регулювання обмеження недоторканності парламентарів спирається на баланс між необхідністю їхнього захисту від зовнішнього тиску та дотриманням принципів верховенства права і рівності всіх перед законом.

14.3. Новий вимір інформаційної політики Украї­ни

Агресія Російської Федерації вплинула не лише на політичну, соціальну, економічну, військову сфери, але й поставила Україн­ську державу перед складними викликами для державної інформаційної політики. Сьогодні Україна все ще перебуває в процесі осмислення цієї нової реальності й механізмів спротиву інформаційній агресії, переоцінки концепції державної інформаційної політики і подолання наслідків агресії для інформаційного простору держави.

Загальною проб­лемою стала очевидна нормативно-­правова неготовність держави реагувати на нові загрозливі ситуації. Це стосується як практичних механізмів обмеження пропагандистського мовлення агресора, так і складнощів виходу із самої логіки «мирного інформаційного розвитку». Варто відзначити, що такий процес переосмислення, принаймні на рівні нормативно-­правових документів, не закінчився і сьогодні. Підтвердженням цього є існуюча ситуація, коли, крім основних безпекових документів Україн­ської держави (Стратегія націо­нальної безпеки Украї­ни, Воєнна доктрина Украї­ни), більшість інших профільних нормативних документів, у т. ч. законодавчо закріплені пріоритети державної інформаційної політики, залишаються без змін.

Це призвело до того, що частина рішень щодо протидії інформаційній агресії (особливо там, де їх пошуком займалися недержавні структури) потрапила у «сіру» правову зону, що погано регулюється чинним законодавством або не регулюється взагалі. Крім цього, стала можливою ситуація, коли застосування чинного законодавства може зашкодити тим, хто здійснює необхідні, але не завжди нормативно врегульовані кроки для захисту Украї­ни від інформаційної агресії.

Іншою важливою проб­лемою стала фізична втрата спроможності реалізовувати концепцію єдиного інформаційного простору держави. На окупованих та неконтрольованих територіях окупаційний режим формує жорстко контрольований інформаційний простір, а всі спроби україн­ської сторони забезпечити там свою інформаційну присутність є лише обмежено успішними. Фактично маємо справу з «інформаційною окупацією» з боку Росії анексованих та тимчасово непідконтрольних україн­ських територій.

Супутньою проб­лемою відновлення інформаційної присутності (крім екстремальних умов, дефіциту кадрів, ресурсів тощо) стала вкрай неефективна організація та координація роботи профільних державних органів щодо відновлення мовлення на Донбасі. Міжвідомча комісія з питань забезпечення стабільного функціонування системи націо­нального телебачення і радіомовлення у складі МІП, яка мала б виконувати функцію консультаційно-­узгоджувального майданчика і центру прийняття рішень, не має для цього ані достатніх повноважень та ресурсів, ані власного бюджету, ані чіткої сфери відповідальності.

Однак навіть за наявності технічних спроможностей залишається актуальною проб­лема контентного забезпечення мовлення (чи інформаційної присутності) на окупованих територіях. Окремі редакції з контентом, орієнтованим саме на ці території, є лише у кількох проектів: «Громадського ТБ Донбасу», «Голосу Донбасу», «Армії FM», «Крим. Реалії» (Радіо Свобода).

При цьому можемо констатувати, що, незважаючи на низьку оцінку дієвості державної