Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

На ріжноманітні "союзи" Махна автор дивиться, як на тактичні кроки, не більше, на шляху визволення народу від всіляких "порабощень" — релігійних, національних і соціяльно-політичних.

Найупертішу боротьбу Махно перевів з реакційним білим рухом та з комуністами, і особливо з останніми, які замісць "хозяїна-капіталіста" підсували народові — "хозяїна-державу", тоді, як нарід ішов до "громадянського й господарчого самоврядування".

Большевики свою компанію супроти Махна провадили не лише зброєю, а й агітацією, бо надавали "Махнівщині" значіння народнього руху (часопис "Путь к свободе"). В квітні 1919 р. Каменів, в імені Ц.К., ревізує Махнівщину; на Катеринославщину призначається Дибенко; робляться спроби вбити Махна і так покінчити з ділом.

В наслідок переслідувань Махно вирішує тимчасово здати командування повстанчою армією, проте незабаром повертається знов до праці і спільно з большевиками виступає проти Врангеля (15 лютого 1920 р.). Це була лебедина пісня Махнівського війська: большевики мали вже певне рішення для ліквідації свого спільника. (Наказ з дня 23.X. 1920 р., число 149). 7-го грудня 1920 р. Марченко привів до м. Керменчика, Маріупільського повіту, лише 250 верхівців — рештку, якій пощастило пробитися крізь частини Червоної армії, що оточили Махнівців.

Свій доклад Махнові Марченко закінчив характерним висловом: "От тепер ми знаємо, що таке комуністи".

Коли ми читаємо цю книжку, то не можемо не зупинити своєї уваги над тим, хто-ж були співробітники Махна; я кажу про тих, що несли своє життя за "Махнівщину". Це були: Петренко, Маслов, Шпорта, Пархоменко, Щусь, Іванюк, Матросенко, Вдовиченко, Брова, Куриленко, Кожин; не обійшлося й без Середи й Богуна… Через те є цілком зрозумілим, що Махнівці на еміграції опинилися в Українському таборі.

Яко анархіст П. Аршинов не міг не одкидати в Махнівщині національної барви, про те дійсність суперечить цьому; Махнівщина, вірна собі до кінця в питаннях соціяльних, зробила рішуче зміни в бік національного руху.

Ще кілька місяців боротьби, "петель" по всій Україні й нарешті 28 серпня 1921 р. Махно з зазначеним уже "товариством" залишив Україну й перейшов до Румунії, а пізніше всі вони опинюються в таборі інтернованих в Польщі, і не в якому иншому, а в таборі для інтернованих українців (Стрілкові). Там від Махна не раз чули: "На цій проклятій каторзі зовсім забув рідну мову", або — "треба-ж нарешті вчитися рідної мови". Що-ж до його жінки — то вона стає членом таборової спілки учительок українок.

Осінь 1919 р. була дуже критичним моментом для української справи. Але Національна армія вирушає в 5-ти місячний похід у вороже запілля і тим самим знов підсилює імпульс та енергію в повстанчих організаціях. З цього часу повстанчий рух, переважно на Правобережжю, дістає кращу організованість і в повному звязку й контакті з Армією провадить боротьбу супроти всіх тих, що шкодили визвольному національному рухові.

Всупереч з опінією Ю. Тютюнника (див. його твір: "Зимовий похід", часть І), командування Армією за час походу ставилося уважно до повстанського руху і ставило собі завданням упорядкувати його.

Ставши з самого початку свого маршу на точку погляду не допускати окремих виступів, воно вважало необхідним дати всім керовникам інструкцію таку, яка-б направила весь повстанчий рух в одно загальне річише. Одинадцять пунктів відозви отамана Ю. Тютюнника до селян та Чарторійська відозва Уряду на думку Командування вповні відповідало потребі й абсолютно було зайвим видавати ще якісь нові директиви, тим більше, що воно було видано за підпісами Ю. Тютюнника, як заступника командарма; згідно з моїм наказом, її поширювали всі частини Армії: — лишалася технічна частина — організаційні форми і керування.

Що-до форми, то вона виливалася ступнево. В Таращанському повіті Командування (20–25 грудня 1919 р.) знайшло людей у пригніченому стані і дуже перевтомленими, і тому порадило повстанцям, як маску, придбати собі форму Січи. Було призначено загальне керування (під час походу на Київ ця Група виставила загони до 2,000 чоловіка й відзначилася дуже активною діяльністю). На Уманщині Командування знайшло більш жвавий настрій і більшу організованність, а в особі полковника Д. — доброго керовннка. Штабом Армії полковникові Д. було видано уповноваження на цілу округу. Ще далі на південний схід в особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій воно довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщинн й далі вгору по Дніпру до Чигирина. Ще пізніше отаман Тютюнник і Загродський зорганізували повстанців на Київщині (принаймні мені було так докладено при першій зустрічі).

Під час перебування в Холодному Яру Командування Армією мало кілька конференцій з популярним в тій окрузі отаманом Чучупакою і дало йому вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі

Холодного Яру в загально-повстанчому рухові.

В Балті Командування навязало звязки з отаманом Заболотним і дало йому директиви по службі звязку поміж Армією і повстанцями Правобережжя.

Повстанці Волини горнулися коло Галицьких частин і через них тримали звязок з Українським Урядом.

Крім того були й окремі завдання, прикладом завдання доручене полковникові Трутенкові.

Що-до загального керування, то Командування вирішило тримати його за собою, бо непохитно стояло на тому, що поодинокі вибухи, не скоординовані з загальними обставинами й намірами Уряду, довели-б до безцільних кровопролить.

Під час походу Начальник Штабу Армії, полковник Долуд, взяв цю справу на себе, в формальній її частині, й проводив її по моїх вказівках; коли-ж Армія У.Н.Р. стала знов під проводом Головного Українського Командування, всі матеріяли було передано до цієї інституції.

Я не подаю тут численних розпоряджень до инших отаманів, зазначу тільки, що їх було досить, і що крім всяких розпоряджень отамани отримували "районні" уповноваження і право використовування громадського майна (цукру, спірту) в зазначеній приписом кількості.

Нижче наводиться відозва до селян, що була з мойого наказу розіслана всім частинам Армії для поширення:

С е л я н е!

І. Ми