У Києві в 1940 році - Софія Парфанович
Там подали мені також копію бюджету, затвердженого нам на провадження школи.
Нарешті ми входили до книгарні, де мали дістати потрібні мені пляни. Це вже був поступ у моїх справах. І вкінці я виходила з цієї завороженої інституції на світ, та могла його хоч трохи розглянути.
Книгарні були всі приблизно в одній околиці: по вул. Леніна і на Хрещатику. Але ці програми мала тільки одна. До неї ми направили наші кроки. Розмова відбувалась українсько-російською мовою, бо мій товариш не говорив по-українськи, хоч мені потім сказали, що він українець. Тільки ж який — я не дізналася, бо як потім виявилося українцями звали себе всі громадяни України, отже впершу чергу жиди. Як інші і цей молодий чоловік не виявляв ніякого зацікавлення моєю особою. Він теж був якийсь отяжілий і сонний, і він теж відмовився провести мене по Києву…
А книгарня, до якої ми йшли, була замкнена і на ній виднілася картка: «Переучот». Змісту я не розуміла, здається в капіталістичному устрою вона називається інакше, але факт, що це слово подіяло на мого товариша ще більше заспокійливо, і він вирішив, що «нічево не поделаєш», і що прийдемо завтра.
Другого і третього дня дополуднева програма мого дня виглядала так само, третього «переучот» був скінчений, але не було керівника цієї ділянки, як заявила нам жінка в гранатовому хвартусі і хустці на голові з сильно лакованими нігтями.
Коли хтось не має багато часу, а хоче і той протратити, хай вибереться на такі роздобутки, як я. Зрозуміє, що мій настрій ставав з дня на день гірший, пригноблення росло, а почування безсилля й якоїсь неминучости, що тяжіла над усім, зачинали й мене робити подібною до тих людей, що жили наче під колесами тяжкого, повільного потягу. Здавалось: їде він, тяжко постогнуючи понад їхніми головами, а вони не можуть більше розправити спини, як на це дозволяють колеса машини, що їде понад їхніми головами.
Так «поладнавши діла» ми, треба це визнати, без жалю прощалися, і я йшла, похнюпившись, вулицями Києва. Мій шлях вів мене на обід, а відтіля найчастіше в школу.
Доки жила у К-ченків, я ходила пішки, бо все це було розмірно недалеко, коли ж я випровадилася майже за місто, справи значно ускладнилися.
Києва розглянути мені так і не довелося. Причиною був мороз. За декількі днів, коли я все таки поладнала мої нещасні програми й вийшла на місто, був вже тридцятьступневий мороз, я сама, як теж і уся публіка, бігла швидко, закутавшись по очі, з заледенілими руками й ногами, дрижачи з холоду. Скла склепів були як замальовані вапном і нічого не було видно. Врешті склепи я розглянула, окрім конфекційних, роблячи в них покупки в один із останніх днів. Були там загалом великі крамниці з величезними виставовими вікнами й великим внутрішнім простором. В тзв. «бакаліях» було багато какао, консерви, якісь тістечка, вина, подекуди теж городина. Це так в основному. Ми вибрались раз з одною громадянкою, з якою я познайомилася принагідно, школяркою десятирічки Женею (мабуть не боялася мене) робити покупки. А саме хотілось мені купити чаю, щоб робити в гуртожитку снідання, чоловікові до дому гостинця: ікру. Тож ми ходили з магазину в магазин і діставали невідмінну відповідь: «чая нєту», те саме про цукор. Про ікру ніхто й не хотів слухати, як теж про південні овочі, тобто мандаринки й цитрини, які були в Континенталю і які я хотіла привезти додому. Це було тим дивніше, що як раз був святочний час новорічних празників. На площах горіли ялинки, прикрашені кольоровими жарівлами. Щойно потім, живучи вже довший час у Львові, я зрозуміла спосіб постачання місту харчів: завезли раз, було багато й усюди. Люди розкупили, вичерпано призначений за пляном «фонд» і деякий час того продукту вже не було. Треба було купувати тоді, коли був…
Подібне траплялось в галантерійних склепах де ми шукали «резинки» до рейтуз і кальоші для чоловіка, в Універмагу, де ми шукали термоса. Остаточно я купила кілька коробок консерв краба, яких потім у Львові було масами, одно «совєцское шампанскоє», яке призначила на гостину родини, якби я знею колись ще в житті стрінулась, а яких у Львові теж потім було багато і з доручення та за радою колеґи багато ниток, яких потім у Львові теж було багато.
Новий був спосіб купування і по-моєму складний. Треба обійти склеп, обдумати все, що хочеш купити, порахувати, купити на ту ціну бльочок в касі, а потім зним йти по товар. Справа ускладнювалася, коли треба було обчисляти більше кусників і уламки кілограмів, та купувати товари при кількох станках. Для мене це все становило майже непоборні труднощі, коли ще додати, що обслуга надзвичайно неввічлива, а мова всюди російська. Для людини, непривичної до цієї мови, рахунки й числа мішались, потім числення новою й непривичною валютою, дотого купування при великім напливі покупців — були дуже тяжкі.
В одній крамниці, де я заскочила купити чоловікові краватку, жид продавець обслуговував мене ввічливо, та старався говорити по-польськи… Загалом, якщо українцеві в Києві хотіли зробити приємність, намагались на його українську мову відповідати по польськи. Чи вже наша мова галицька мала такий чужинецький виговір, чи всіх галичан вони вважають за поляків?
Треба сказати, що в склепах, як і всюди, люди вміли додержувати порядку. Ніхто, не товпився, зате всі дуже терпеливо й мовчки стояли в черзі. Довгі роки нескінчених черг були для них доброю школою: народ стався тяжкий, мовчазніш, та піддався іі тут своїй долі. Найжалюгідніша була черга за хлібом котрогось сірого ранку в такий мороз, що пара негайно обмерзала кругом рота людині й тварині, а все було сиве від намороззі. На вулиці стояла ота нещасна черга нужденно одягнених людей, покритих білою намороззю, скорчених, втиснених в затінки мурів, щоб хоч трохи хоронитись перед вітром.
Горді мешканці СРСР однією чергою а саме — на часописи. Вони пишаються одною чергою: мовляв культура в нас така висока, що кожен читає, й тому невистачає часописів. Але саме головне: паперу було обмаль, тому й наклад газет був обмежений. Чого ми ніколи досі не
