Атлантида - Девід Гіббінс

І тоді вершина вулкана розсипалася, викинувши в повітря величезну хмару диму та пилу. Крізь неї дослідники побачили язики розтопленої лави, що нестримно побігли схилами гори до моря.

Атлантида вирішила більше ні з ким не ділитися своїми таємницями.

Епілог

Останні промені призахідного сонця кидали тепле сяйво на хвилі, що плескалися об корму «Сі-Венчера». На сході у блідому серпанку море зливалося з небом, а на заході величезна потопаюча куля вбирала в себе залишок світла з неба. Після виверження все затягло пастельними кольорами, а на місці вулкана досі можна було побачити хмару пилу та пари, оточену рожевим і помаранчевим сяйвом.

Джек та інші сиділи на верхній палубі над містком і згадували події останніх кількох днів. Після незвичайних ранкових відкриттів та чудесного порятунку від смерті вони відчували виснаження й водночас піднесення та тихенько ніжилися у вечірній прохолоді.

— Цікаво, як до всього цього поставився б мій давній одноплемінник? — Костас повернув до Джека розбите обличчя.

— Імовірно, він почухав би потилицю, зітхнув, дістав би сувій та почав усе це записувати. Він не втратив би можливості донести розповідь про такі події до нащадків.

— Типовий археолог, — зітхнув Костас.

Острів досі був оповитий хмарами пари, що утворилася, коли лава зустрілася з водою, але дослідники знали, що над рівнем моря нічого не залишилося. Після того як залу для аудієнцій залила магма, що заюшила з кратера, підводний лабіринт поступово обвалився. Протягом кількох тривожних годин час від часу відчувалися нові струси — це море поглинало великі печери, створюючи міні-цунамі, з якими система стабілізації «Сі-Венчера» давала собі раду лише з великими зусиллями. Учені знали, що глибоко під водою виверження триває, — потоки лави течуть стародавніми вулицями, ховаючи райони підводного міста під своїми руйнівними хвилями.

— Можливо, нам усе одно вдасться провести розкопки, — зауважив Костас. — Згадайте Помпеї та Геркуланум, ба навіть Акротірі на Тірі.

— На те, щоб розкопати Помпею, знадобилося двісті п’ятдесят років, і то справи наразі не доведено до кінця, — відповів Джек. — До того ж Помпею засипало попелом і золою, а не залило лавою.

Залишалося втішати себе думками про те, що вздовж колишньої берегової лінії залишилося ще чимало поселень на кшталт знайдених неподалік від Трабзона. Якщо ті поселення збереглися так само добре, як і попередні, то вони, напевно, допоможуть відповісти на численні питання щодо цієї неймовірної культури, яка процвітала сім із гаком тисяч років тому.

Джек був переконаний, що відкриття Атлантиди і визначення її ролі в історії людства — це і є те найважливіше, що могло відбутися в галузі археології. Якби вони знали, як мало часу залишається Атлантиді, то, мабуть, узагалі б не пішли до вулкана, а їхні блукання лабіринтом та відкриття святилища тепер здавалися сном, якому вже ніколи не судилося повторитися.

Учений був упевнений, що знайдення субмарини та знешкодження Аслана, швидше за все, запобігло атомній війні. Їхні досягнення стали справжнім променем надії, прикладом того, що люди самі спроможні визначати своє майбутнє. Заради пам’яті тих жерців, які зробили людству стільки добра на світанку цивілізації, вчені мусили подбати, щоб про археологічні знахідки пам’ятали не лише як про відкриття колишніх досягнень, а й як про обіцянку світлого майбутнього. Саме в цьому полягала справжня спадщина Атлантиди.

Легкі пориви західного вітерцю вкривали море рваною помаранчевою ковдрою. На півночі досі можна було побачили велику масляну пляму — все, що залишилося від «Грифа», вигоріла обшивка якого годину тому ковзнула під хвилі. Ближче довколишнього острова з моря здіймалася озія «Казбека». Його ескорт розійшовся, щоб дозволити російському рятувальному кораблеві підійти впритул до субмарини. Трохи далі стояла ще одна група військових кораблів, чисельність якої невпинно зростала впродовж дня. Ті, хто віддавав накази, вирішили, що ризикувати не варто: події останніх днів показали, що деструктивним силам вистачає зухвалості та безжальності, щоб кинути виклик найпотужнішим міжнародним об’єднанням.

Хвилину тому Ефрам Якобовіч на кілька кроків відійшов від учених та, повернувшись до них спиною, почав тихо говорити мобільним телефоном. Використавши свої комерційні здібності, які зробили його одним із найзаможніших людей у світі, він уже встиг укласти угоду, згідно з якою спадок Аслана поділили між Туреччиною, Грузією та ММУ Туреччина мала скерувати отримані кошти на створення системи прогнозування землетрусів, Грузія — на заходи протитерористичної оборони, а Міжнародний морський університет — на побудову «Сіквеста-ІІ». Того ж, що залишалося, мало цілком вистачити на фінансування програми досліджень цілого південного узбережжя Чорного моря.

Згадавши щось, Джек сказав Костасові:

— До речі, дякую за АДСА. Якби ти не наполіг на тому, щоб установити його на борту, я вже став би частиною морського дна.

Костас підніс уже не перший за вечір великий келих із джин-тоніком — Джек дотримував своєї обіцянки.

— Я дякую тобі за те, що ти з’явився якраз вчасно, — відповів він. — Там уже ставало дуже гаряче.

— Мене цікавить одне питання, — промовив Джек. — Що 6 ти робив, якби я не з’явився?

— Я погодився провести Асланових людей через вулкан до субмарини. Пам’ятаєш останню ділянку підводного тунелю, викид лави неподалік від виходу на поверхню? Я повів би їх лівим проходом.

— Просто до печери з магмою?!

— Мене все одно не залишили б у живих, — сумно сказав Костас. — У такий спосіб я принаймні потяг би з собою двох-трьох Асланових головорізів та дав би Каті шанс. Зі злом треба боротися.

Джек перевів погляд на Катю. Вона стояла, обіпершись руками об леєр; на її обличчі грало золоте проміння. Протягом останніх кількох днів зроблено було чимало неймовірних відкриттів, але жінці довелося також пройти крізь жорстокі випробування, про наближення яких Джек і гадки не мав, коли вони з Катею вперше зустрілися в Александрії п’ять днів тому.

Він іще раз подивився на посинцьоване обличчя Костаса:

— Дійсно, зі злом треба боротися.

Увесь цей час Ділен нічого не казав, лише дивився на обрій та задумливо посмоктував свою антикварну глиняну люльку. Запанувало мовчання. Тоді професор обернувся та з цікавістю подивився на Джека:

— У мене також є одне питання. Я про незавершений набір табличок: як ти гадаєш, котрій групі атлантів вони дісталися?

Джек кілька секунд мовчав.

— Жерці встигли цілком переписати три таблички, тобто зафіксували знання з землеробства, тваринництва та обробки каменю. Можливо, ця група вирушила до Східної Європи, де бронзовий вік розпочався пізніше, ніж на Близькому Сході,