У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Ти все жартуєш...
- Та ні... Не пожартуєш, любчику, коли бачиш, як обертаються справи. Коли вже з'явилася тенденція у наших недавніх союзників ревізувати рішення Потсдамської конференції, на сесії Ради міністрів закордонних справ, в жовтні, в Лондоні...
- Це ти про виступ Бірнса?
- Так. І про те, що голову делегації США підтримав англійський міністр закордонних справ Бевін. У цій зворушливій єдності поглядів виразно помітна тенденція згуртуватися проти СРСР. Ти розумієш, до якого загострення міжнародної обстановки це призведе?
- Досить глянути на Думбрайта, щоб це збагнути. Вій уже натякав, що ми напередодні величезних змін, які відкриють перед нами значно ширші горизонти, ніж раніше... Та облишмо це зараз, повернемось до наших сьогоднішніх справ. Не гаючи часу, візьмись за Середу.
- Признач мене в пару з ним хоч завтра. Тільки подбай зарані про йод, примочки і всякі там припарки... Отже, завтра?
- Якщо не буде присутнім інструктор радіосправи Вайс...
- Вайс? Отой альбінос? Ти щось проти нього маєш?
- Надто запопадливий, набивається в друзі, любить задавати зайві питання.
- Може, просто симпатизує тобі?
- Навряд. Запитає, наприклад, чи бував я в пивничці на розі такої і такої-то вулиці, а у білястих очах така, знаєш, байдужа каламуть... Надто байдужа, щоб бути природною, а у м'язах обличчя відчувається напруження. Стримуване, ледь помітне, але з мене добрий фізіономіст..
Кожною клітинкою тіла відчуваю, що він ставиться до мене з недовірою.
- Ти дав йому для цього якийсь привід?
- Жодного. Тут, мабуть, діє інтуїція слідчої з гестапо. Інстинктивно відчуває в мені якусь ворожу собі силу.
- Гм... Мені це не подобається. Будь обережним!
- Мені теж. Що ж до обережності, то не турбуйся. Не першина!
Заспокоюючи Домантовича, Григорій трохи покривив душею. З начальством, викладачами у нього встановились непогані взаємини, і те, що Вайс, всупереч цьому, непомітно за ним стежить, породжувало тривогу. А що, коли він діє не з власної ініціативи, а з наказу, скажімо, Думбрай-та? Ні, це неможливо. Бос якраз виявляє особливу прихильність до молодого вихователя російського відділу. Якось він навіть сказав, що вважає його більш американцем, ніж німцем. У його устах - найвища похвала. Нунке? Не може бути. Цей знає його ще як фон Гольдрінга, а майбутній зять такої цяці, як Бертгольд, для нього поза сумнівами. Тоді Шлітсен?.. Можливо! Він з самого початку поставився до Фреда Шульца насторожено. Правда, після повернення з Мюнхена ця настороженість зникла, але те, що його, колишнього заступника начальника школи, скинули з посади ще й зробили підлеглим людини нової, значно молодшої віком, не могло не породити образи, заздрості, неприязні.
Так чи так, а треба стерегтися, контролювати ще ретельніше кожен свій крок, слово, погляд... Раніше хоч у товаристві Агнеси та Їрене він знаходив розраду, трохи відпочивав душею, а тепер...
Тепер Фред Шульц на віллі Агнеси з'являється найбільше раз на тиждень. Не тому, що зустрічають його непривітно, а тому, що в його взаєминах з господаркою дому щось змінилося, з'явилася якась напруженість. Агнеса то радо кидається йому назустріч, то розмовляє стримано, так, ніби вони щойно познайомились, то за старою звичкою береться жваво про щось розповідати - і раптом уриває мову і стає похмурою і мовчазною. До того ж, вони рідко лишаються наодинці, бо падре Антоніо став чи не постійним мешканцем вілли.
З настанням холодів здоров'я Їрене різко погіршало. Закутана аж по горло у безліч пухнастих хусток і пледів, вона визирала з свого кубелечка, мов смертельно поранене звірятко, нашорошене проти всіх і всього і водночас до краю безпомічне.
Всі, як могли, силкувалися розважити маленьку хвору, але вона лише досадливе морщилась, а коли надто вже докучали їй своїм піклуванням, просто заплющувала очі, удаючи, що спить.
Лише Педро міг викликати на устах Їрене подобу посмішки. Моторний і безпосередній, щиро відданий своїй маленькій подрузі, він не підроблявся під її настрій, не вдавався до турботливо-жалісного тону, не уникав розмови про її недугу.
- Пхе, болить! Ти знаєш, як мені боліло, коли мене побив отой одноногий чортяка з таверни? Ні лягти, ні сісти не можна було, рукою і ногою ворухнути. А я плював, що болить, знаю, що однаково підведуся. Я ще йому віддячу! І ти на ноги не зважай. Усе думай: "Ось зараз ступнею поворухну, хай болить, а я поворухну..." Пам'ятаєш, влітку? Коли у тебе немов мурашки по ногах пробігли? Казав же тобі, зсунь ноги! А ти злякалася і плакати почала. Сказано, дівчина!..
- Мені вчора дуже боліло, а я не заплакала, он що! І мамі не сказала.
- А їсти не схотіла. Якщо нашого Росінанта не годувати, знаєш, що з нього буде? Впаде на всі чотири і не підведеться.
- А ти його погодував сьогодні?
- Ще й як! Він тільки вуха щулив і поглядав навколо, тебе шукав.
- Справді, шукав?
- Сама впевнишся, як зрадіє, коли побачить... Хочеш, я завтра його до вікна підведу, накопаю такий горбик, щоб вище було стояти, і під самісіньке вікно... І ви снідатимете вдвох, він під вікном, а ти тут - хто більше з'їсть. Тільки куди тобі! Знов відсьорбнеш трохи бульйону і скажеш, що від нього пір'ям тхне... Не голодувала ти, он що!
- Хочеш, зараз цілий кухоль вип'ю?
- Об заклад?
- Об заклад! На ту книжку, що Фред подарував. А ти мені що даси?
