Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
Серця ось цих також захлинуться в останній тузі, і це один з небагатьох моїх вчинків, за які я попрошу в тебе винагороди, господи.
— Отак-то, — сказав я, — і в хату небіжчика ви кілька разів залізти хотіли. Раз — вахтерка перешкодила. Другий раз — нічого не знайшли і вирішили, як тільки можна пильніше, стежити за мною, щоб я вас привів до мети. Не знали ви тільки про заповіт, який на мене тінь кинув. Погано піали історію з картинами, але під удар антиквара і Гутника не посоромилися поставити. Пішаки! І тут я почав розшифровувати. І перші ж кроки змусили мене подумати: може, тут не просто спекуляція, що є в книзі ініціали Петра Давидовича та Вітовта Федоровича Ольшанських. Отже, це фамільна коштовність, і це означає, що повинен якийсь родич і спадкоємець все-таки лишитися.
— Ну, про секрет шифровки ніхто з нас тоді не знав, хоч я й чув щось від батька (він сам не знав твердо) про якусь паперову стрічку. І що якусь роль відігравав товкач, і чомусь вишневий клей, і ступка. Та що нам було з цього? Невідомо, що з ними робити, і хрін його знає, як з ними поводитися. І тут почалася суперечка. Одні казали, що треба нас і далі тримати в сумніві щодо власного глузду. А я вважав, що це діло з галюцинаціями треба кінчати.
— Вірніше, припинити на час. І ви припинили.
— Зрозуміло. Треба було дати можливість розшифрувати вам, якщо вже у нас свого розуму і знань не вистачало. А тоді скористатися плодами ваших спроб.
— З Мар'яном не припинили, — сердито сказав я.
— Пізно довідався, — сказав він. — Кажу не для виправдання. А коли довідався — було пізно щось зробити. Треба було вже прибрати Пахольчика. Свідка. А потім знову вас полохати. А може, ви, навіть уже натрапивши на слід, злякаєтесь та кинете це заняття.
— А я не злякався. І тому ваші бандюги вирішили мене налякати… аж до смерті.
— Єдине, чого ми недооцінили, — ваша воля. І ще те, що ось відомство пана Щуки зацікавилося цим, хоч що йому було потрібно в документах трьохсотрічної давності?
— Ми й не цікавилися, — буркнув Щука. — Занадто довго, не боюсь сказати, не цікавилися. Тому це й призвело до таких подій.
— А це й не входило в компетенцію ваших. Що, може, їх завдання допомагати історикам і літературознавцям? Допомагати панові К. у пошуках автора білоруської «Енеїди»? Чи пані С. у пошуках старих Ольшан?
— Мовчіть про неї, — сказав я.
— А-а… ну, дай боже. Але допомагати їм усім, чи не дуже жирно буде?
— Даремно не допомагали, — сказав Щука. — Взаємний досвід міг би знадобитися.
Здавалося, перед нами сидів не чоловік, який чекав арешту, і не ті, що притисли його, а просто йшла мила розмова на цікаву для всіх тему.
— До речі, чи не випити нам коньяку? — підвівся Ольшанський.
Ми переглянулися. Це вже було занадто. Але з другого боку…
— Як винагорода за те, що я програв, і, як бачите, мужньо програв. Не манірюся. Балакучий.
Він приніс із серванта непочату пляшку «Дзвіньї».
— А що, — раптом послабив злість я. — Можна. Сподіваюся, що він не тримає в буфеті десять непочатих пляшок з отрутою.
— Можна, — сказав Хилинський.
— Я не отруюю вино.
— А сигарети? — спитав я.
— Згадайте, що я радив вам потроху пити і обов'язково кинути куріння.
— Було, — признався я.
— Я не хотів би отруїти вас і не хочу отруюватися сам. А вам дякую за ваше «можна», Хилинський. — І підняв келих. — Ну, цокатися не будемо, це вже занадто.
Закинув левину сиву голову. Потім сказав:
— Цілком можливо, що це остання пляшка коньяку, яку я почав. Чи, може, як останнє бажання, ще дадуть? Заведено це у вас чи ні?
— Хто вам сказав, що вам доведеться висловлювати останнє бажання? — спитав Щука. — Ви ж про багато що не знали. Звичайно, якщо ви тут казали правду.
— Я казав правду… Але навіть коли б довелося — не висловлював би побажань і не нарікав би… Так, про багато що не знав… Але є на землі інший суд. Непримиренніший. Жорстокіший. І, здається, останній з Ольшанських саме й підлягає цьому суду.
— Що, бог? — спитав Хилинський.
— Це ви поговоріть з Леонардом Жиховичем, — сказав господар.
— Дівчину якого серед інших видав німцям ваш Висоцький.
— Злигалися, — сказав Ольшанський, — вбивця і нащадок убивці.
— Потуральник убивств, — сказав я.
— Смерті Зої, — швидше стверджувально сказав він.
— Так. Бо хоч вона й сама отруїлася, але зрештою отруїли її ви.
— Чому?
— Не витримала. Сумління зради не витримало. Зрозуміла раптом, що один у неї справді й був і вона віддала його голову ворогам… Знаєте, як це болюче, хоч і коротко.
— Я тоді ще не знав про це.
— «Тоді» — це коли впевнилися, що книги в хаті в Мар'яна нема і спробували зламати мою квартиру. Ось тут вам молодик із сміттям і знадобився. Хтось відчиняє…
— Висоцький.
— А другий на варті стоїть. І, коли я Висоцького сполохав, він устиг під павутиною проповзти, а потім, доки я бігав у двір, вискочити на вулицю. А молодик, «п'яний як чіп», шмигнув до дівчат і прикинувся, немовби сп'яну приперся.
— Що ж, і ним займемося, — сказав Щука.
— Тим більше що, гадаю, поповзуть за ним ще деякі гріхи.
— А що нам лишається, — сказав Щука. — Справою архіву та айнзацштабу з Одельбертом фон Вартенбургом та Францом Керном інші займуться.
— А їхніх попихачів я тоді вперше на подвір'ї замку помітив. Ви думаєте, вони злякалися, що я фотографую зруйнований мур? Чорта лисого! Фото своїх облич вони злякалися. Я це досить скоро зрозумів.
— І мовчав, — сказав Щука.
— Всі мовчали. І ви були не кращі… Але добре, що я там придбав не тільки ворогів, але й друзів.
— А от у мене друзів не було, — сказав Ольшанський. — Поплічники.
— Та й хіба поплічники? Поплічники — це плече до плеча. «Попліч», «поруч». А доля Лопотухи?
— Так, вислизнув він тоді, — сказав Ольшанський. — Везіння надзвичайне.
