Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Мені довелося там блукати довго. І з носіями, і самому, коли вони покинули мене. Я все одно йшов. Мені добре платили і в Ахмадабаді, і в Бомбеї, і, ще краще, в Джайпурі, і навіть Делі за рослини: і лікарські, і отруйні, і… наркотичні… Там, десь між Бурханпуром і… А, та чи не все одно?.. Я й почув про квіти рослини вайо та її зерна, наркотик рідкісний і нечуваний. Рідкісний, бо росте тільки там (може, колись ареал був широкий, але там рослини зів'яли). А в мегалополісах, у цій недоступній бджолиній країні, вайо збереглося. Зрідка вітер заносить її зерна, її сльози… до людей… — Його лице ніби обважніло. — І чого мене знову понесло назад, на так звану батьківщину? Стомився в блуканнях?.. Поманила тінь багатства?.. Ось я маю його зараз… А там я міг би бути монополістом, стати мільярдером… Тільки плювати мені на це… Просто ніде я не був таким щасливим, як там… Ну, добре, годі про це. — Сів зручніше, ніби сів на улюбленого коника й зібрався читати лекцію. Та так воно й було. — Ви, мабуть, не замислювалися, що людині (я маю на увазі людину витончену, а не приземлену свиню) з часом усе набридає. Свиня так і хлебтатиме до смерті сивуху і задовольнятиметься цим. Витончений — винаходить. Все гостріше, все з більшою вигадкою, ушкодженістю, ненормальністю.

— Про себе? — запитав Щука.

— Ні, — сказав Хилинський, — він не з тих. Його ненормальність — стежити за відхиленнями інших. Він як письменник. Нащо йому хапатися за ніж, вибиватися в Наполеони? Без будь-якого ризику можна робити що хочеш, рухати арміями, епохами, сумлінням… Добрий веде вигадані легіони до доброти й блага. Злий…

— Правильно, — згодився Ольшанський, — «письменник» розпусти і зла. Чорна сила. Злий дух Женеви. Так от, спочатку був мак, Морфей, бог сну з маковою квіткою в руці, опій, а в нім такі прості речі, як морфін, або морфій, папаверин, кодеїн та інше. І почалося це в Греції, а не в Індії чи Китаї. Фаланги Македонського принесли його на схід. Так воно було. І… одурманений край. Але опіум нібито вижив себе як згубник. І не закони припинили його. Просто приївся. Ну що? Десь біля трьохсот тисяч з гаком курильників. У Гонконзі десята частка мільйона. Обрид, як і чиста жуйка з чистого листя кокі в Америці. І вона обридла, як і індійські коноплі, мексіканський мескалін — це з кактусів, галюциногенні гриби. Одним словом, біда. Людина вперто йде в дурман, у загибель. Відберуть одну отруту, або обридне вона, — з'являться сотні нових. Марихуана, героїн, хат… З'являлися, та й були завжди, і взагалі страшні речі. Людина набуває дикої сили на певний час. Пройде там, де й мурашка не пройде. Натовп одна розкидає, і явища відбуваються дивовижні довкола. А потім головний біль, а то й параліч мінімум на два місяці. Звикання нема. Хто двічі підряд випив — кінець. І все це лікарі й учені створювали поза природою, закликавши на допомогу хімію. І от штампували, зважували, дозували. Усе щоб піти від Нестерпного у світ Великої Ілюзії. У світ всеосяжної Насолоди, за якої що тобі твоє тіло і тіло жінки, твій розум і розум всіх людей, діти свої і сам Рід Людський? Насолода без бою оволодіння нею. Насолода раптова, як торпеда в днищі корабля. Тільки тут корабель — мозок. Вибух — його солодка агонія. Радісна смерть себе самого і всесвіту від своєї ж руки. І… знищення ворога, один він супроти тебе чи в мільярді осіб.

— І, зрештою, знищення себе? — спитав я. — Земна куля, населена ідіотами? Людство, яке сидить і розкошує, пускаючи слину з рота?

— Ні. Не зовсім так. Вчені шукають у цій компанії друзів. І знаходять їх. Зрідка. І тільки в поміркованому вжитку.

Хилинський раптом сказав, і таким журливим тоном, якого я жодного разу ще від нього не чув:

— Люди, навіть геніальні, не створювали аналогів, що не входять до складу обміну речовин організму і тому не дають звикання. Наркоманії.

— Я знайшов, — просто сказав Ольшанський. — Я виділив таку речовину з мого вайо. Я її синтезував.

— Це неможливо за всіма законами… як ви це зробили?

— Ви про це не довідаєтесь. І, мабуть, не довідаєтеся ніколи. Він не шкодить, майже не шкодить. Дає людині Ілюзію реальнішу, ніж Реальність. І от я думаю, що це буде поганий подарунок людям. Нехай зникне зі мною… Пахольчик з Висоцьким попросили в мене трохи екстракту. Перший, щоб збити з пантелику, позбавити певності вас. Другий, щоб приспати Пташинського. І ось їхні шляхи зіткнулися одразу і на ньому, і на вас. Не турбуйтеся, ви не встигли звикнути до цього засобу. Але могли. Я не зміг одержати остаточно чистої речовини. Потрібні були роки й лабораторії — не рівня моїм. І засіб все-таки діяв і негативно. Чи не відчували ви після цих ваших «видінь» і короткочасної депресії почуття піднесеності і високої працездатності? Ясно, ненадовго. Зрештою, коли ви прийшли до мене зі скаргами, я зрозумів, куди вжив Пахольчик свою частку. І зрозумів, звикання все-таки повинно взяти вас у лабета. А коли ти в когось у лабетах, це вже розпад особи. Але на таке потрібні були роки! Нічого, залишитеся здоровим.

— А друг мій помер.

— І це друга причина, що секрет мій помре. Майже нешкідливий засіб, і раптом череда, лавина смертей. Виходить, це я випустив їх.

— Виходить, так. Та ще й грали з вогнем і Пахольчик, і ви. Умовляли кинути курити. Це вразило мене, швидше підсвідомо, ще тоді. Такий збіг. І поради однакові. І на те, як «БТ» розкривав, однаково дивилися. Одне хочу знати, чому не завжди діяло?

— Шприцом вводився, видно, засіб тільки в кілька сигарет на пачку. І то не в кожну.

— Навіщо вам це було?

— Ви ішли по слідах. Треба було позбавити вас впевненості. І потім, навіть якщо натрапили б на мій слід, якщо повірили б вашим передчуттям — ніхто б не повірив показанням божевільного.

— А Мар'янові зарядили цілу пачку! І в той самий час передали записку. Тому що заснув він не в квартирі, очистивши вам поле пошуку. Він поїхав, і ви могли, приспавши собак, шукати, скільки вам хотілося. А він почав марити і бачити різні привиди і задрімав, стоячи в човні. І ніхто вже не довідається, про що востаннє він марив.

Знову