Слідами вигнанця - Григор Угаров

Знову лукаво підморгнувши, Домбо зіп'явся навпочіпки й по-спільницькому шепнув Павлові на вухо:

— Будуть звести хатину для гамби!

Хоч говорили й по-португальському, Ай здогадавсь, про що мова, й, кумедно похитавши поставою, підтвердив:

— Зводитимем хатину, в якій житиме бома Павел!

Павел махнув рукою:

— Навіщо мені! Моя хатина вмістить ще двох таких, як я. Та й коли пересядуться дощі, ми підемо звідси.

Після цих слів від несподіванки Ай аж спис упустив. Потім раптом схопився й щодуху дременув до високої оселі вождя. За якусь хвилину звідти вийшов Гагама й швидко попростував до географа. Слідком, забігаючи то з лівої, то з правої руки вождя, дріботів Ай.

Гагама озвався ще здаля:

— Ой бома Павел, залишся з нашим племенем! Не йди від нас! Гагама дасть тобі все, що забажаєш!

— Сана Балкан повинен повернутися до свого племені. Воно вже вільне й чекає на нього, — відповів Павел. — Та й гаубау давно вже навчилися самі вирощувати као.

Старий вождь, який стояв, спершись на спис, посмикав себе за цапину борідку, сумно похилив голову й, не промовивши й слова, пішов собі.

Після того спливло ще зо два тижні. Не минало дня, щоб до Павла не заходили тубільці й не благали його залишитися… — Сана Балкан — мудрий, — казали вони. — Ніхто не проганяє його звідси. Плем'я ніколи не залишить сану Балкана голодним. Бома Павел теж буде нагодований. Чому ж вони збираються повертатись на свою велику зірку?

— Ні на яку зірку ми не збираємось, — терпляче роз'яснював географ. — Ми підемо до Великої води, сядемо на вогненну пірогу й поїдемо в країну нашого племені.

Вже півмісяця в селищі й разу не озвавсь дерев'яний бубон, не забриніла жодна марімба. Тубільці никали сумні та невеселі, немов сподівались до своєї лібати великого лиха.

Якось увечері Гагама знову завітав до Балкана. Як завжди, усівшись у бамбуковій альтанці, він довго щось доводив старому й раз у раз кивав списом у той бік, де за тином з'юрмилось плем'я. Павел сидів у хатині. Він порозбирав пістолети й разом з Домбом змащував їх, час від часу поглядаючи надвір. Старі вели поважну й зосереджену розмову.

Тубільці принишкли за тином, чекаючи наслідків. Нарешті вождь підійшов до натовпу. Павел бачив і чув, як після перших же Гагаминих слів знявся лемент, потім запала тиша, кінець вождевої промови було відзначено дружним гуком.

Після цілоденної зливи розгодинилося, з-за горба виплив ясен місяць. Із лісів та лук подихало вогкістю й зіллям. Над лібатою ще не змовкли вигуки тубільців, як рипнули двері й до хатини ввійшов, кульгаючи, старий Балкан.

— Про що це ви говорили з Гагамою? — запитав Павел.

Батько сів на піл, розгладив довгу бороду й усміхнувсь.

— Ти й сам знаєш, про що, — відповів він. — Плем'я ладне зробити для нас усе, аби тільки ми залишились тут.

— І ти пообіцяв?

— Ні, не обіцяв. Сказав, що ми вирушимо, як тільки перейдуть великі дощі. А доти, хочемо того чи ні, мусимо лишатись.

Павел дістав з кишені блокнотик, розгорнув на сторінці, де був зазначений час повернення «Севастополя», й хитнув головою:

— Встигнемо. Але за цей час треба цілком приготуватися до далекої подорожі.

Далі він звернувся до негреняти й, ховаючи лукаву посмішку, спитав:

— А ти, Домбо, підеш з нами?

Домбо якусь мить пильно дивився географові в вічі, немов намагався прочитати заховану в них думку.

— А тамо-тамо хоче Домба?

— Авжеж! — відповів Павел.

— Тоді Домбо пітиме туди, куди пітиме гамба! Домбо спати там, де спати гамба! Домбо скрізь буде ходи за гамба! Бо гамба — добра біла людина!

Павел зиркнув на батька. Старий доброзичливо всміхнувся, пригорнув негреня до себе й схвильовано сказав:

— Ти чудовий хлопчина! Житимеш у моєму домі. Будеш мені за рідного. Отже ж матиму двох синів: одного білого, другого чорного. Хочеш?

Домбо сяяв од щастя: він поїде разом з білими людьми й навчиться малювати живі знаки, як це робить гамба Павел. А то ж була найзаповітніша мрія негреняти!

Майже щоночі з неба лило, мов з рукава. Вже тричі народжувавсь і вмирав молодик, а зливи не стихали. Без угаву гомоніли громи, рипіли й стогнали під дужими грудьми вітру порохняві дерева в лісі; деякі не витримували могутніх поштовхів і з тріском падали додолу; вогненними стрілами розтинали чорне небо сліпучі блискавиці.

Земля давно вже перестала приймати вологу, напившись донесхочу. Річка вийшла з берегів і потягла вниз до моря повалені стовбури хлібних дерев та кокосових пальм.

Удосвіта небо вияснялось, і над пагорбами сходило яскристе, мов викупане зливами, жовтогаряче сонце. Настав приємний і прохолодний ранок. Прозоре повітря немов аж рипіло від чистоти, подихаючи п'янкими пахощами насиченої землі, прілого листя та перших квітів. На листі блищали мільйони бісерних краплинок. Трави курілись теплою прозорою парою. Повівав легенький вітерець, зціджуючи з широкого бананового листя срібні струминки дощовиці.

Моріжки вкрилися соковитою травою. Повипускали нове листя дерева. Серед бананового лісу ясно-зеленими могилками здіймались крони тисячолітніх баобабів. У нове вбрання зодяглись і олійні пальми. Зіп'явшись на пальму, тубільці робили кістяним ножем наріз нижче зав'язі й підвішували там бамбукові пляшки, в які стікав молочно-білий сік, що з нього виготовляли чудове й міцне пальмове вино.

Знову розпукалися бруньки на цейбах, що здалеку дуже нагадували явори. Фіолетово-білими квітами зацвіли строфантуси.

Чагарники та гаї навколо селища загомоніли веселим щебетом перелітних пташок.

Для тубільців настала гаряча пора року. Мудрий Гагама довго радився з родовими старійшинами щодо розподілу робочих рук на період великих дощів. Треба було забезпечити все необхідне для життя.

Хоробрі й досвідчені мисливці, які бездоганно володіли списом і стрілою, вирушали полювати слонів, антилоп,