Вигнанці - Артур Конан Дойль

— Охоче.

— Я візьму на себе південну сторону, бо вона, здається, найбільш небезпечна. Дю Лю може стати на північну, а до річки досить і п'яти чоловік.

— Є у вас харчі й порох?

— Борошна та копчених «вугрів безперечно вистачить до кінця цієї оказії. Погана, правда, їжа, але, любий мій, під час походу в Голландію мені довелось на собі дізнатися, що після бою навіть, вода з рівчака буває смачніша за те фронтиньякське з синьою печаткою, яке ви допомогли мені недавно випити. Що ж до пороху, то у нас його багато..

— Ми не встигнемо зрубати хоч кілька з тих он дерев? — спитав де Катіна.

— Даремно. За лежачими стовбурами ховатись іще зручніше.

— Але, принаймні, слід було б знищити хоч ті кущі, що навколо берези між східною стіною й узліссям. Це. непогане прикриття для застрільників ірокезів.

— Так, їх треба спалити негайно.

— Ні, заждіть, я надумав краще, — сказав Амос. — Ми можемо зробити пастку. Де у вас той порох, про який ви тільки що згадували?

— Дворецький Тер’є роздає його в головному льоху.

— Чудово!

Амос зник і незабаром повернувся з великим полотняним мішком у руках. Він висипав туди пороху, скинув на плечі, відніс у кущі і поклав коло кореня берези, при чому вирізав смужку кори якраз над ним. Потім гіллям та опалим листям замаскував мішок так, що він став схожий на невеликий горбочок. Зробивши пастку, він виліз на огорожу і стрибнув назад у двір.

— Здається, що тепер ми цілком готові зустрінути їх, — говорив де ла Ну. — Хотілось би мені, щоб жінки з дітьми були в безпечному місці! Проте, якщо все піде добре, ми зможемо відіслати їх уночі. Чи не чув хто про дю Лю?

— У Жана слух кращий за всіх нас, ваша світлість, — сказав старик, який стояв біля кутової мідної гармати. — Йому почулись постріли кілька хвилин тому.

— Ну, значить, він зустрівся з ірокезами. Етьєн, візьми-но десять чоловік і рушай до сухого дуба, щоб прикрити відступ, але ні на один крок далі, ні в якому разі. У мене й так мало людей. Ви, де Катіна, може, хочете спати?

— Ні, я не в змозі заснути.

— Тут ми вже більше нічого не можемо зробити. Що скажете про партію-другу в пікет? Карти допоможуть нам провести час.

Вони піднялись у верхню залу, куди прийшла й Адель і сіла біля чоловіка; темнолиця Онега сіла до вікна і, не відриваючись, дивилась у ліс. Де Катіна мало думав про карти; всі думки його були зосереджені на навислій над усіма небезпеці та на жінці, рука якої лежала на його руці. Навпаки, старий вельможа весь поринув у гру, і то стиха лаявся, то хихикав, то посміхався, залежно від того, чи йшла до нього карта, чи ні. Зненацька, серед гри, грянуло два різких удари знадвору.

— Хтось стукає, — скрикнула Адель.

— Це стукає смерть, — промовила індіанка біля вікна.

— Так, так, це дві кулі ударилися в стіну. Вітер відносить звук пострілів. Карти перетасовані. Мені знімати, а вам здавати. Канот був, здається, мій.

— З лісу біжать люди! — закричала Онега.

— Ага! Це стає серйозним! — байдуже промовив вельможа. — Ми можемо скінчити гру. Пам'ятайте, здавати вам. Подивимось, що це значить.

Де Катіна вже кинувся до вікна. Дю Лю, молодий Ахілл де ла Ну і восьмеро чоловік прикриття, нагнувши голови, бігли до огорожі, ворота якої негайно відчинились, пропускаючи розвідку. Де-не-де за деревами показувались хмарки синього диму; один із тих, що тікали, в білих перкалевих штанях, раптом чудно застрибав, а на одежі з'явилась червона пляма. Двоє інших підхопили пораненого, і всі троє прожогом вскочили у ворота, які відразу зачинилися за ними. Хвилину пізніше в кутку стіни блиснула і загуркотіла мідна гармата, а все узлісся затягло хмарами диму, і кулі застукотіли об дерев'яну огорожу, наче град у вікна.

Де Катіна, доручивши жінку піклуванням господині-індіанки і попередивши, щоб вона не підходила до вікон, якщо їй дороге життя, схопив мушкет і швидко побіг униз. По дорозі влетіла зі свистом в одну з маленьких бійниць куля і вп'ялась кругленькою свинцевою плямою в протилежний бік. Де ла Ну був уже внизу і розмовляв коло дверей з дю Лю.

— Ви кажете, їх тисяча?

— Так, ми напали на свіжий слід великого військового загону, щонайменше чоловік із трьохсот. Все могауки й каюги та трохи онеідів. Ми бились на бігу цілих п'ять миль і втратили п'ять чоловік.

— Сподіваюсь, мертвими?

— Мабуть! Але за. нами так гналися, що ми побоювались, як би нас-не відрізали. Жана Манса поранено в ногу.

— Я бачив, це трапилося перед моїми очима.

— Нам слід усе завчас підготувати до того, щоб запертись у будинку, якщо візьмуть огорожу, втримати її мало надії, бо на одного нашого чоловіка припадає їхніх двадцять.

— Усе готово.

— Нашими гарматами ми перешкодимо їхнім човнам піднятися вгору, і тоді вночі можна буде відіслати жінок.

— Я так і гадав. Ви візьмете на себе захист північної сторони. Зараз ви можете прийти до мене з десятком людей, а якщо ірокези нападуть з другого місця, я прийду вам на поміч.

Стрілянина йшла безперестанку вздовж усього узлісся, і в повітрі дзижчали кулі. Ті, що нападали, були вправні стрільці, люди, які годувались від своїх рушниць і для яких тремтіння в руці чи поганий зір були те саме, що злидні