Оріноко - Аркадій Фідлер

Ми розійшлися кожен у свій бік. Ті, що саме виконували мукуарі, були таємно повідомлені і продовжували танцювати без перерви.

Коли ми опинилися перед моєю хатою, човен з акавоями саме причалив до берега, поряд з нашим парусником. Наявність такого корабля в цій пустелі була чимсь небуденним, проте пришельці ні найменшим рухом, ні виразом очей не виявили свого здивування. Вони прекрасно вміли приховувати свої думки. Вийшовши на берег, усі зупинились, а один з них, старший, почав рукою вимахувати щось перед своїм обличчям на знак дружнього привітання. Манаурі відповів йому так само, після чого акавої винесли з човна свою зброю і речі: вісім повних мішків, які під час мандрівок індійці завжди носять на плечах з допоміжною пов'язкою навколо чола.

— Ми мандрівні торговці з племені капонг, яке інакше називається акавой, — сказав ламаною аравакською мовою той, що вітався з нами рукою, — і хочемо з вами торгувати. Для цього ми сюди й прийшли.

— Якщо ви сюди прийшли для цього, — відповів ввічливо Манаурі, хоча з багатозначним притиском на кожному слові, — то вітаємо вас і сердечно частуємо.

— Дякуємо. Не сердься, що ми використали ваш човен для переправи через озеро: ми прийшли стежками з південних лісів і власного човна не маємо.

— Звідки ти знаєш мову араваків?

— Наші оселі знаходяться над річкою Куйюні, недалеко від осередків південних араваків, що живуть над річкою Померун. Я, Дабаро, часто зустрічався з вашими братами…

З першого погляду можна було зрозуміти, що це люди з іншого племені, а не з араваків чи варраулів: вони були на півголови вищі від типових жителів з-над гирла Оріноко і відповідно сильніші. І хоча вони з'явилися як торговці, кожен рух свідчив про енергійність, упевненість справжніх воїнів. Очі у них були бистрі, хоч погляд стриманий, вираз обличчя гордий, постава повна гідності. Білі волокняні пов'язки на передпліччі і нижче колін, а також чорні риски на обличчі від вуха до носа і до рота були, мабуть, племінною ознакою. Акавої були в повному озброєнні, кожен мав лук із стрілами, спис, палицю і щит з твердої звірячої шкури. Вони ні на хвилину не розлучалися з добротною зброєю і носили її так уміло, що вона не перешкоджала їм ні в якій роботі. Від них віяло військовою вправністю і прихованим зловісним жахом, але разом з тим усе це викликало і пошану.

Коли закінчилася церемонія привітання, Манаурі наказав завести гостей до двох призначених для них хатин, що стояли в такому місці, де легко можна було стежити за ними з усіх боків удень і вночі. Одночасно він наказав занести їм доволі їжі і напоїв, а також дров для вогнища.

Розвідники, вислані за межі селища, нічого підозрілого поблизу не виявили. Я відіслав їх знову, на цей раз набагато далі, щоб вони оглянули весь наш півострів, а також протилежний берег озера. Звідти прийшли акавої, і тому я послав через озеро Арнака, наказавши йому, щоб він ішов по їх сліду доти, доки не смеркне.

Потім я провів нараду з Манаурі і вождями.

— Акавої, — сказав я, — найчастіше, мабуть, нападають на світанку, коли сон найміцніший. Ми на всю ніч виставимо варту в самому селищі і за його межами, на що кожний рід виділить людей.

— Білий Ягуаре, чи не думаєш ти, що в лісі є ще акавої? — запитав Мабукулі.

— Я знаю поки що стільки, скільки й ви. Але мені щось підказує, що прибуло їх більше, ніж вісім.

— А я б голову дав на відсіч, що більше! — заявив Конауро.

Майже всі поділяли цю думку, і не тому, що страх має великі очі: всі ясно усвідомлювали собі загрозу небезпеки, яка нависла над нами. Поміж племенами Гвіани і південно-східної Венесуели ходили дуже страшні чутки про хоробрість акавоїв, про їх вічну жадобу крові і нелюдську жорстокість. Аравакські вожді не перелякалися на смерть тільки тому, що непохитно вірили в мою добру зірку і довіряли мені.

— Чи немає серед наших людей таких, що знають мову акавоїв? — запитав я.

— Ні, таких нема, адже жителі Серіми і Кумаки тільки два роки тому примандрували сюди з півночі, з узбережжя Караїбського моря, і ніколи ще не зустрічалися з акавоями.

— Це погано! — задумався я. — Ті восьмеро, яких я вважаю шпигунами, мають намір погостювати у нас трохи, як мені здається, поки не винюхають усього, що їм треба. Добре було б мати когось, хто б підслухав їхні розмови.

— Немає такого, — знизав плечима Манаурі.

— Є! — вирвався Мабукулі. —А Фуюді?!

Фуюді, що належав до найближчого почту головного вождя Конесо, перший аравак, з яким ми познайомилися біля самого гирла Оріноко у варраульському селі Єкуана, походив з півдня, він жив над річкою Померун і прибув сюди тільки рік тому.

— Справді, Фуюді! — підхопили Конауро і Які. — Він розуміє по-акавойськи, ми добре знаємо це…

Фуюді, який у свій час не захотів залишити Конесо, все ще був у Серімі.

— Може, він захворів багряною хворобою? — запитав я.

— Ні.

— В такому разі, вождю, — звернувся я до Манаурі, — пошли зараз же до Серіми гінця з наказом для Фуюді, щоб він негайно, ще цієї ж ночі, прибув до нас… Нарешті й у Серімі треба навести порядок: всі хати, в яких були хворі, слід негайно спалити, можливо навіть завтра вранці.

— Добре, Яне.

Під час обговорення питання про те, як найкраще стежити за вісьмома акавоями, Мабукулі, Які і Конауро почали чогось крутити носом і проявляти незадоволення.

— Сам Білий Ягуар визнає, — доводив Конауро, — що це шпигуни. Немає сумніву в тому, що це наші вороги. Убивши їх зараз, ми ліквідуємо нарив, що виник на нашому тілі. Усунемо небезпеку — і одночасно помстимось за смерть наших мисливців,