Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

21 квітня

Під ранок мене збудили крики; виявилося, що це з Гораму прийшла невелика прау. Анакода цієї прау та кілька чоловік горамців прийшли до мене з візитом і сказали, що прибули сюди, сподіваючись зустріти на цьому березі анакоду Чегоне, щоб торгувати його товарами, а дізнавшись, що падуакан Чегоне вже покинув цей берег, вони гадають повернутися назад до Гораму.

Мої люди знову перелякалися. Багато пірог показалося коло мису. Одразу ж виникла думка, що люди Наматоте збираються напасти на нас, і коли всі піроги знову, замість того, щоб іти вперед, повернулися й зникли за мисом, у цьому теж побачили ствердження того, що це сталося внаслідок несподіваного приходу прау з Гораму. Все це, можливо й правда, а може, й навіть імовірніше, — нісенітниця.

22 квітня

Полювання бідне, бідніше, ніж на суходолі в Айві. Був присутній під час шлюбу Тагара[58] з донькою старого радьї Айсуми. Це був звичайний торг. Тагар купив наречену за рушницю, вартість якої на островах Серам становить десять флоринів; на додаток дано шмат білої бавовняної матерії та два з половиною флорини; разом дванадцять з половиною флоринів. Тагар мусив, проте, чекати наступного мусону, щоб забрати дружину до Сераму. А втім, вона дівка не дуже молода, на око їй за двадцять років, а це тут далеко не перша молодість.

23 квітня

Устав рано, гадаючи рушити з Давидом на полювання. Поки я пив каву, милуючись краєвидом гір при ранковому освітленні, Йосиф розповів мені, що вночі була знову велика тривога. Прийшла якась пірога з Мавари, і, коли її гукнули, вона хотіла підпливти; він, Йосиф, кликав мене з урумбаю, та я, мабуть, спав, бо нічого не відповів. Я справді спав дуже міцно, і все, що Йосиф розповідав, було для мене новиною. Йосиф додав, що капітан Мавари — один з головних учасників грабунку. Мої речі з Айви лежать саме в його пірозі, яка прибула вночі. «А радьї Наматоте там нема?» — спитав я. «Не бачив», — відповів Йосиф. «Дуже шкода, добре було б захопити їх обох». Йосиф запитливо подивився на мене. Я й сам не знав, яких заходів уживу, вирішив не випускати цього чоловіка. Не слід було гаяти часу. Я послав Йосифа по Давида, а сам допивав каву, обмірковуючи, як зручніше зненацька захопити капітана Мавари. Давид прийшов, і я пояснив йому двома словами, що надумав узяти капітана Мавари живим або мертвим, і нам не доведеться після цього довго лишатися тут, і щоб він набив усі рушниці, поки я зберу свої папери та книги. Наша робота йшла жваво; а коли прийшов Йосиф з двома серамцями, я вже спакував мої папери, книги та білизну. Йосиф заявив, що не помилився і що капітан Мавари перебуває на пірозі. Я наказав Давидові лишитися при рушницях, а Йосифові йти за мною і, звертаючись до Мойберіта, чистокровного папуаса, який чомусь завжди не сперечаючись виконував мої накази, спитав: «А ти боїшся зо мною йти чи ні?» — «Ні, — відповів він, — якщо ти підеш перший». Я показав йому на міцного мотуза, гадаючи, що не револьвера, а мотуза буде досить для капітана Мавари. З веранди я міг бачити всіх і кожного і мимоволі помітив досить велике число папуасів проти моїх людей. Хоч їх і не лічив, та гадаю, що їх було втроє більше від нас. Мені спало на думку: «А що коли вони всі кинуться боронити капітана Мавари?» Хоч я й не сумнівався, чим кінчиться діло, навіть коли б це сталося, та мені не хотілося допустити можливість різанини, в якій все-таки буду винний я. Але це була тільки хвилина; я пригадав вигляд моєї пограбованої хатини в Айві, калюжі крові нещасної дитини на моєму столі та криваві сліди її матері, забитої також у моїй кімнаті. «Шкода тільки, що другого злочинця нема», — подумав я і повернувся до кімнати. Наказавши нікому нічого не казати, я вийшов з Давидом та папуасом.

Більшість людей готувала страву; мої серамці снідали в урумбаї, і тільки дехто був на березі, придивляючись до молодих папуасів. Поволі переходячи від одної групи до другої, я нарешті підійшов до піроги. «Де тут капітан Мавари?» — спитав я не дуже голосно. Відповіді не було, та всі голоси притихли, і багато облич обернулося, немовби сподіваючись чогось. «Капітан Мавари, виходь!» — повторив я голосніше. Загальна мовчанка. Я підійшов до піроги. «Виходь же!» — були мої останні слова. Тут я зірвав мату, що правила за покрівлю в пірозі. Там, справді, сидів капітан. «Саламат, туан!» (Здрастуй, пане!) — вимовив він тремтячим голосом. «Так це ти грабував мої речі разом з людьми Телок-Камрау? Де тепер радья Наматоте?» — «Не знаю», — ще слабшим голосом вимовила ця людина, що була вдвоє або втроє дужча за мене, а тепер геть уся тремтіла. Всі папуаси й мої люди оточили нас. «Дивись за людьми», — шепнув я Йосифові, а сам схопив капітана за горло й, притуливши револьвера до рота, наказав Майберітові зв'язати йому руки. Після цього я звернувся до папуасів і сказав: «Я беру цю людину, яку я лишив в Айварі стерегти мою хатину і яка розкрала все, що було в ній, і допустила, що в моїх кімнатах вбили жінок і дітей. Візьміть його зараз же на урумбай; Мойберіте й ти, Сангілю, відповідатимете за нього».

Я подумав, що слід кінчати це діло якомога швидше, а головне, не дати часу людям оговтатись і не допустити якоїсь наради. Бачачи, що мої серамці переконалися в потребі слухатися мене і навіть потягли мого бранця в урумбай, я поклав револьвера назад у кобуру при поясі і сказав тубільцям: «Я не серджуся на вас, а тільки на старшого вашого, капітана Мавари, та радыо Наматоте, які накладали