"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Але не такий був Пауль Зомбах, котрий давно вже славився своїм холодним аналітичним розумом. Він зовсім не поспішав захоплено говорити про довірене йому нове дітище абверу. Зомбах був одним із найбільш довірених людей Канаріса, щиро схилявся перед його розумом і талантом, і тому, якщо він і розумів, що за створенням «Сатурна» криється хитрість, то міркував так: «Якщо Вільгельму це потрібно, я повинен це взяти на себе…» Єдине, що його зараз ображало, це те, що Канаріс не поговорив з ним про це заздалегідь.

Подякувавши за довіру, Зомбах заговорив як прозорливий практик, для якого всяка нова справа одразу ж уявляється в реальному своєму вигляді.

— Що ж до наших професіональних кадрів, — сказав він, — то я ще сьогодні подам список необхідних мені співробітників. Але мене турбує проблема агентури, яку ми повинні будемо засилати в радянський тил. Я й до цього, як ви знаєте, займався цією справою. Становище тут у нас не блискуче. Агенти російської національності, які є в нашому розпорядженні в даний момент, являють собою щось на зразок пасажирів Ноєвого ковчега, і до всього ще й немає ніякої можливості встановити, яка пара чиста, а яка — нечиста. Агенти з середовища старої російської еміграції та з молодого її покоління — це боягузливий, зіпсований Європою набрід. За гроші готові на все, а вміння — нуль. Крім того, вони не знають сучасної Росії. Те, що ми одержали від Маннергейма з контингенту полонених фінсько-російської війни, — товар кращий, але його мало. Це означає, що головне, вирішальне надходження цих кадрів слід зв'язувати з початком кампанії, коли в нас з'являться полонені і корінні росіяни. Армія повинна одержати авторитетний наказ про роботу на нас у цьому напрямку. Значення справи настільки велике, що я вважаю бажаним втручання самого фюрера.

Канаріс слухав Зомбаха, прикривши очі трохи припухлими повіками. Звичайно ж, Зомбах правильно вхопився за найголовніше і найважче. Але чим він міг тут допомогти йому? Гітлер, коли він спробував роз'яснити йому цю проблему, або нічого не зрозумів, або не захотів цією справою займатися. Таким чином, втручання Гітлера, про яке мріяв Зомбах, відпало. Наказ підпише армійське начальство, напишуть його з купою застережень, і незграбне військова машина буде виконувати його абияк. Проте іншого виходу немає…

Та полковник Зомбах говорив не тільки про кадри. Він почав викладати свої критичні міркування і з приводу інших не менш важливих питань. Канаріс відчув, що виступ полковника може якимсь чином дискредитувати саму ідею створення «Сатурна», і закрив нараду, сказавши Зомбаху, що решту питань буде розв'язано в оперативному порядку.

Вони лишилися вдвох, сіли в крісла і мовчки дивились один одному в очі. Для обох ця мовчанка була і красномовною і взаємозрозумілою. Якщо не зважати на те, що Зомбаху було не під силу ні раніше, ні тепер розгадати темну душу свого шефа.

— Поговорити з вами заздалегідь у мене не було хвилини, — тихо сказав Канаріс.

— З Мюллером говорили? — поцікавився Зомбах.

— Ні. До речі, слід пояснити, чому я його призначив. При всьому тому, що нам про нього відомо, в нього проте є дещо й позитивне. Він розумний, чіпкий, любить нашу роботу. А те, що другим працівником «Сатурна» я зробив людину, яка прийшла до нас із нетрів Гіммлера, тактично необхідно. Ревність Гіммлера до нашого абверу прямо пропорціональна нашим успіхам. То ж нехай у наших успіхах бере участь його людина.

— Він що, і досі їхній? — здивувався Зомбах. — Він же працює з нами вже кілька років.

— Із гестапо ніхто не може піти зовсім, — посміхнувся Канаріс.

— Тоді на біса мені ці очі й вуха Гіммлера? — розсердився Зомбах.

— Щоб ви робили менше помилок, які б тішили Гіммлера, — все ще посміхаючись, відповів Канаріс. — Крім того, Мюллер великий спеціаліст по диверсіях, і цією якістю він добре доповнить вас, поета розвідки. Розмовляючи зі мною відносно Москви, Гітлер особливо натискав на диверсійну діяльність. Пам'ятайте це завжди…

Вони помовчали. Потім Зомбах запитав:

— Фюрер підпише наказ про роботу армії для нас?

— Ні. Він цією проблемою просто не хоче займатись. Не турбуйтеся, за цією стороною справи я сам стежитиму. І взагалі моя заява, що я буду завжди поряд з вами, — це не слова.

Літак злітав у цілковитій темряві задушливої літньої ночі. Коли він почав робити розгін, на якихось десять-п'ятнадцять секунд вздовж злітної смуги засвітились захисні багрові вогники. В момент відриву літака від землі вогники погасли, і з ними зникло всяке відчуття польоту. Внизу була глухо затемнена Москва, зверху — чорне небо. І лише коли літак, круто набираючи висоту, пробив два шари хмар, угорі засвітились обрідні бліді зорі. Рудін дивився на них, притиснувшись обличчям до шибки. Тьмяна лампочка над дверима до кабіни льотчиків ледве освітлювала середину літака. Невиразними білими плямами виділялись обличчя лише тих, хто був ближче до дверей.

Кравцов сидів, привалившись спиною до парашута, і, закинувши догори голову, ніби спав. Його кругле, звичайно добродушне і простакувате обличчя тепер було сердите і напружене. Якщо він спав, то, мабуть, бачив дуже неприємний сон. Поряд з ним, затиснувши руки між коліньми і подавшись вперед усім тілом, сиділа Галя Громова. Її застиглий погляд був спрямований на підлогу літака. Губи її ворушились. Вона тренувалася по кодах. Навпроти сидів Саушкін і дивився на неї усміхаючись: от завзята дівчина, навіть у літаку зубрить свої коди! А Добринін, що сидів у хвості літака, з цікавістю розглядав кріплення свого парашута.

Марков у цей час був у кабіні пілотів. Привалившись нагрудним парашутом до спинки пілотського крісла, він через плече льотчика дивився на карту, розстелену на колінах штурмана. Зелене кучерявиння Ліговинських боліт він так