"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…
Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.
Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.
Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.
На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.
— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.
— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.
— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?
— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.
— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.
— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?
— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.
— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.
Вони помовчали.
— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.
— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.
— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.
— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.
Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.
— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.
— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.
Савушкін розповів, що привело його в селище.
— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.
— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.
— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.
Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.
— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?
— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.
Ферапонтов пирхнув.
— Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. — Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: — А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, — добродушно базікав Ферапонтов.
— На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:
— Як подивишся — прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню — сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… — Він знову розсміявся. — Ну, а як у ваших краях, спокійно?
— А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.
— Ач які,— здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. — А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?
— У нас не чутно, — в тон йому сказав Савушкін.
— А в нас, брат, і чутно, і видно. — Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу
