Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

— То ти поганин? — спитала Ярина з ледь прихованим розчаруванням. Спитала, як ножем під серце вдарила. Данько зняв руку з її плеча, а в грудях у нього закипіла злість. «Що, не подобається поганин? Подивилася на мою гарну одежу й зметикувала, що я велике цабе?» А вголос сказав:

— Та який же я поганин? Сам отець Спиридон каже, що ми однобожці, а не багатовірці-язични-ки…

Вони пройшли ще кілька кроків. Мовчанка, яка запанувала, була нестерпною, і першою її порушила дівчина.

— А тато казали, що на Купала всіх язичників половлять і до боярина відправлять.

Зміст сказаного лише за хвилю дійшов до Данька. Він міцно схопив Ярину за руки.

— Що ти сказала?!

— Ой, боляче! Те, що чув. Вранці приїхав якийсь чернець із боярським гриднем[16] та кількома озброєними челядниками і сказали всіх язичників… зловити. Та пусти мене!

Новина була занадто приголомшливою, аби одразу щось зметикувати. Та розгубленість минула за хвилину. Треба попередити Діда, рятувати друзів-старосільчан!

І хоча негоже було залишати дівчину саму ось так серед ночі, вибору у Данька не було.

— Бувай! Може, ще побачимося! — кинув він і метнувся стежкою додому. До нього долинув її плач, але то пусте.

Годі було шукати своїх, щоб попередити. Що й казати, час був обраний тіуном вдало. Навіть Даждьбог їх уже заплющив своє око і не бачив, як ґвалтують його онуків.

…Данько запізнився. Хижа догорала, а вої бігали по капищу і рубали дерев'яних ідолів. Хлопець кинувся до найближчого нападника і заїхав йому у вухо. Той упав мов підкошений. Данько вихопив у нього з рук сокиру і напав на іншого супротивника. Воїн заледве встиг ухилитися.

Хлопець не помітив, як іззаду до нього підкрався ще один вой і накинув йому на шию удавку. У Данька потемніло в очах…

Усім славний боярин Іван, син Вишати. Ще змолоду здобув він славу звитяжця й богатиря. Його поважає князь, йому заздрять сусіди, його бояться хлопи. Рід Вишатичів старовинний, веде свій початок від Гуда — особистого охоронця князя Ігоря й княгині Ольги. І вотчина у боярина Вишатича, як до нього шанобливо звертаються, чималенька: з десяток великих сіл та безліч маленьких. Будинок Вишатичів не згірш княжих хором.

Одне лиш погано — не вдався його син Левко у батька.

Іван Вишатич, а ще більше жона його Миловида, змалку потурали примхам Левчика. І коли хлопець підріс, його віддали у науку до дяка Феофана. Хто ж міг подумати, що той гаспидський дяк (Господи, прости на слові!) так задурить голову молодцеві?!

А все ж, здавалося, йшло на добре. Три роки тому засватали йому дівицю з доброго роду на ім'я Світловида. Дівка — кров із молоком! Сам боярин Іван поряд із нею відчував себе безвусим юнаком. Вона, правда, привезла за собою невеликий посаг. Та що з неї, сироти, яка росла разом із тіткою, візьмеш? Боярин Вишатич навіть думав, що то на краще. Не буде дерти носа перед Левчиком, буде знати своє місце.

Турбувало, щоправда, те, що й після одруження Левчик більше волів ходити в церкву, розмовляти з божими людьми, ніж бути поряд із батьком чи милуватися з молодою дружиною. Та Вишатич на те спочатку не зважав. Що вони бачили у своїй молодості? Війни, походи, знову війни, знову походи. Якби не батько його, воєвода Вишата, що встиг засватати йому Миловиду, то він й досі парубкував би, ходив би в степ, спав на кулаку та вітром укривався. Хай хоч синочок його про спасіння душі вчасно потурбується, вченості набереться. Он боярину Івану вже на шостий десяток завернуло, а він досі «аз» від «буки» не відрізнить. А господарство нікуди не втече.

Час від часу боярин Вишатич брав сина із собою, коли їхав у дальні села, показував йому їхні володіння. Вечорами водив до зброярської кімнати, діставав зі скрині свої мечі, ножі, кинджали, палиці, списи, луки, бойові сокири. Дивись, синку, багато чого і в самого князя не знайдеш! А то водив до стайні — милуйся нашими красенями! Гнідими, вороними, буланими!

Та не потягнувся Левко ні до коней, ні до зброї, ні до господарства — до книжок церковних потягнувся. Почав ходити боярський син у якомусь лахмітті, на посміх холопам, верзти казна-що, прикидатися юродивим. Ні, боярин Іван щонеділі ходить у церкву, сповідається, причащається, поститься — але так… А тут Левко і зовсім здимів десь. Мати плаче, дружина плаче, і боярину на душі неспокійно.

Повз старого боярина мишкою прошмигнула невістка. Вишатич щось подумав собі і зичним голосом погукав її.

Світловида, із синцями під очима, покірно підійшла і опустила очі долу, як і належить скромній та слухняній невістці.

— Слухаю вас, тату.

«А гарна, навіть заплакана! І готує добре, і розумна, поштива, і, як то кажуть, все при ній. Інколи проходить поряд — то боярин Вишатич ледь стримується, щоб… гм… не вщипнути… люблячи, звісно. Та я б на місці Левка з такою… Але все ж таки спитаю».

Боярин кашлянув.

— А скажи-но, мені, Світловидо, чи все у вас із