Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Святий отець наклав на себе хрест, і Іван Вишатич не забарився за ним.

Коли ігумен Іоанн зайшов у кімнату, де був Левко, хворий намагався встати, та святий отець зупинив юнака і лише милостиво простягнув тому свою руку для поцілунку.

— Почув я, сину мій, іцо ти заслаб, і вирішив завітати до тебе.

— Дякую, отче. Хоча тіло моє хворе, та дух мій здоровий, бо сам Господь Бог зі мною!

— Вельми похвально. Однак чув я і те, що батьки твої у глибокій печалі, бо чадо їхнє неслухняне.

— Бо мої батьки не хочуть відпустити мене у Царство Боже, а залишають у мирському житті.

— Однак твоя доля — скоритися їм, бо сказано: «Чти вітця свого і матір свою, як велів тобі Господь». А ще сказано: «Діти, будьте покірні вашим батькам у всьому, бо це богоугодне діло». А твої батьки хочуть, щоб ти продовжив свій рід.

— Але мій батько хоче, щоб я взяв до рук меча. А Ісус твердо каже: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьмуть меча, — від меча і загинуть».

— Однак це не стосується поганих, підняти проти яких меч — свята справа. Принести язичникам Слово Боже та мир на вістрі меча — добре, адже «блаженні миротворці, бо Синами Божими стануть». Хіба не так?

Левко замислився. А отець ігумен долив ще оливи до вогню.

— Сину мій, ти тільки глянь — кляті половці мучать руський народ. А сатанинський салтан Саладин, вірний слуга Антихриста Махмета, знову лізе до Єрусалима, щоб осквернити Гроб Господень. І недарма князь галицький Ярослав Осьмомисл готує загін, щоб послати його до Святої Землі. Згадай, що сказано в об'явленні святого Івана Богослова:

Левко якимись дикими очима глянув на ігумена, а потім несподівано знову припав до руки Іоанна.

— Я вдячний вам, отче, зате, що наставили мене на путь істинний. Батьку! — гукнув він.

Вишатич з'явився одразу — мабуть, підслуховував біля дверей.

— Батьку! (Замість ненависного «тату».) Я хочу вам сказати, що не піду ні в монастир, ні в печеру… Але ви повинні заприсягтися мені, що виконаєте одну умову.

— Заприсягаюсь, сину, нашим Спасителем. — Вишатич задоволено переглянувся з Іоанном. Але радість та була передчасна. Левко голосом переможця вирік:

— Після найближчого свята ви дасте мені коня, зброю та парубків — я поїду у Святу Землю визволяти Гроб Господень!

Це було як грім із ясного неба. Ігумен Іоанн знизав непомітно плечима — ну що ти зробиш?

— Але ж, сину, ти хворий!..

— Батьку, ви поклялися Сгіасителем нашим! — різонув Левко.

— Так… Поклявся… Але ж…

— Ніяких «але ж»! — Левко рвучко став на ноги і — в одній сорочці — збуджено почав ходити по кімнаті перед украй розгубленими боярином і ігуменом.

— Усе! Усе збувається, яку Святому Письмі! Сказано у Єзекіїля: «Сине людський! Поверни лице твоє до Гога в землі Магог, князю Роша, Мешеха і Фувала, і ізречи на нього пророцтво… ІЯ приведу тебе на Землю Мою, щоби народи пізнали Мене, коли я тобі, Гог, явлю святість Мою перед очима їх…

І буде в той день, коли Гог прийде на землю Ізраїля, гнів Мій…» Збулося! Збулося пророцтво, ви розумієте? «Князь Рош» — князь руський! Ярослав! — Лев упав на коліна. — Дякую, Боже, що дав мені можливість побачити твоє пророцтво на власні очі! Що я дожив до цього дня!

Ігумену та Вишатичу заледве вдалося умовити юнака знову лягти у ліжко. Той, щойно заплющив очі, одразу ж заснув міцним сном.

Засмучений боярин провів отця до порогу, але не забув дати тому вагомий гаманець зі сріблом.

— Ось вам, отче, за труди ваші…

— Не треба мені твоїх грошей, брате мій. Це тобі й сину твоєму я повинен дякувати! Він мені відкрив очі, що за гординею вже не бачили світла. Як я міг піти відмовляти твого сина не ставати на шлях, що йому вказав Сам! Хай Господь тебе благословить, боярине! Якого ти сина виростив! Велета духу!

Із цими словами отець ігумен — пішки! — пішов до монастиря.

…За три дні Левко встав на ноги, мов і не було тяжкої хвороби. А ось Іван Вишатич почував себе не дуже. Цей хлопчисько знову ошукав його! Яка різниця — похід у Святу Землю чи монастир? Дороги назад звідти немає!

Миловида тихенько плакала.

Нарешті боярин набрався духу і знову почав займатися господарськими справами, а також виконанням своєї клятви. Він придбав найкращих коней, із старих запасів вибирав мечі, щити, кольчуги, шоломи… Сину обов'язково оцей золочений шолом, подарунок князя.

З людьми було гірше. Парубків холопів у нього багато, та ось кмітливих воїв — один Лизогуб. Усі інші хлопи почали уникати зустрічей з господарем: сім'я, діти… Вишатич наказав двох чи трьох відшмагати, але справі не зарадив.

Лизогуб же, користуючись деякими перевагами свого становища, почав поводити себе з боярином дещо зухвало. Ось і зараз приперся, посміхається. Ледве вклонився.

— Ну, чого тобі?

— Боярине, боярине, так що ж робити зі старовірцями?

— А, старовірці! Пішли-но на них глянемо.