«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.

Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.

Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.

Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила — Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали — він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося — хоч вона знала, що це не так — її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.

У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.

— Ви для цього привезли мене сюди? — не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.

— Не для того, — всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав — Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.

Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку — не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.

— Спасибі, Ірино Дмитрівно, — сказав він. — Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…

— Хто він? — не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.

Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:

— Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись — фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.

— Ви хочете арештувати його? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо — певна річ, це не справжнє його прізвище — орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.

— А навіщо його брати?

— Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, — я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.

— Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.

— А що вони хочуть вивезти? — поцікавилась Ірина Дмитрівна.

Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.

— Не можна задавати так багато запитань.

— Вибачте, — спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.

— Давайте вип’ємо на брудершафт, — несподівано запропонував він. — Я хочу називати вас Ірою.

— Будь ласка, називайте, — одвела очі Ірина Дмитрівна. — Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.

Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.

— Нас помітили, — сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.

Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

— Доброго здоров’я, Оскаре, — звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, — у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

— Спасибі, добре.

— Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

— Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.

— Ах, Ірочко, пробачте, — фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. — Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла — фрау Рененкампф намагалась її принизити.

— А що, пан Трібо у вас часто буває? — здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію,