Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
— Пан Мерсьє.
Лукас підійшов до свого портрета і втупився в нього очима, крутячи в пальцях таблетку:
— Ви йому це показували?
— Ні. Я тільки говорив з ним про це.
— А точніше?
— Питав, що таке кіфі і гашиш.
— Ви сказали йому про Сі Омара, Базілю?
— Ні. Жодного слова.
— Ах, так, — усміхнувся пан Лукас. — Власне кажучи, ви не знаєте, чи ця штучка справді гашиш.
— Ні, я це знаю, — сказав Ота.
— Припустимо, — погодився пан Лукас. — Але, дорогий мій, я не маю з цим нічого спільного. Зрештою, що ви од мене хочете?
— Що я від вас хочу? — Ота розвів руками. — Я вже це вам сказав!..
— Хвилинку, — перебив його пан Лукас. — Тільки без паніки. Давайте вип'ємо, може, нам хоч після цього проясниться в голові. Хвилинку. — Він вийняв з буфета пляшку вермуту, дві чарки, пачку сигар та сигарет і зручно вмостився за столом. — Тепер у нас піде краще. Куріть і пийте, Базілю.
— Дякую, — мовив Ота і взяв сигарету. Але вона йому не сподобалася. Зате вино хоч ненадовго втамувало спрагу. — Куди я ще мав піти, як не до вас, мосьє, — почав він знову. — Не в поліцію ж! Сі Омар ставиться до мене цілком пристойно, допоміг мені…
— Ще б пак, — зауважив пап Лукас.
— Але я все одно не можу це так залишити! Можливо, моє сумління й справді надто чутливе до таких речей…
— Зовсім ні, — сказав Лукас. — Становище справді погане. Тільки який тут придумати вихід?
–. Я думав, що ви маєте на нього вплив, — сказав Ота. — До того ж у вас, мабуть, є досвід, зв'язки. Певно, ви змогли б його якось навести на розум, чимось йому пригрозити. Одно слово, зробити так, щоб він це покинув і водночас не мав ніяких неприємностей. Я б цього не хотів… Хай виробляє ліки, на цьому теж можна заробити.
— Безперечно, — погодився пан Лукас. — Ви порядна людина, Базілю…
— О ні, в даному разі я страхую і себе, — сказав Ота. Втома уже зникла, але він усе ще почував себе ніяково. Раптом він весь затремтів, мабуть од хвилювання. — Благаю вас, — і молитовно склав руки, — зробіть що-небудь, інакше… інакше мені доведеться заявити.
— І ви справді це зробили б? — докірливо запитав пан Лукас.
— Так. Тільки я пішов би не в поліцію, а до пана Мерсьє.
— Ви справді пішли б, навіть не маючи стопроцентної певності, що це гашиш?
— Пан Мерсьє впізнав би, гашиш це чи ні, він уже мав, досвід. Він оголосив цьому війну.
— Пан Мерсьє герой, — сказав пан Лукас, осміхнувшись. — Що ж, ваша правда, ми повинні щось зробити. Здається, я вже знаю, як на це… ні, не питайте мене, спочатку нам треба точно встановити, що це насправді таке. — Він посунув кружальце по столу, мов на шахівниці. — Погодьтеся, що я не можу перед Сі Омаром скомпрометувати себе. Він хоч і добра, освічена людина, але все-таки звичайний…
— Атож, — погодився Ота. — Він араб.
— Так, — усміхнувся пан Лукас.
Він узяв із попільниці сигару й дивився на дим, який струмів з обох її кінців — з одного синій, з другого — з коричневим відтінком, як гашиш.
— Знаєте що, Базілю? Візьміть пристойну порцію цього товару і ждіть мене завтра в кафе в Тіфніті. Десь так о десятій ранку. Там у мене є один знайомий, який на цих речах добре розуміється. Він хімік і одразу скаже, що й до чого. Потім я притисну приятеля Сі Омара до стіни… Певна річ, після цього ви у нього вже не зможете працювати.
— Байдуже, — сказав «Ота.
— І я теж не зможу вас узяти. Через Сі Омара. Ви це розумієте?
— Звичайно. Але це не так важливо, — відповів Ота й підвівся.
Пан Лукас подав йому широку білу руку:
— Отже, завтра о десятій! Краще раніше, ніж пізніше. Я чекати не люблю.
— Ясна річ, — сказав Ота. — Але це гашиш.
— Буде видно. До побачення, Базілю.
— До побачення, — сказав Ота.
Виходячи, він краєчком ока побачив, як пан Лукас стромив сигару в рот і швидко запахкав нею. Отже, він теж був схвильований. Нічого дивного. Бридка, неприємна ситуація.
Ота поїхав до кав'ярні й замовив склянку лимонаду. В роті йому зовсім пересохло, він повторив замовлення і сів із склянкою до єдиного столика, який стояв надворі під аркадами. Коли вже допивав лимонад, раптом з'явився Мерсьє, дріботячи швидкими кроками, які нагадували гороб'ячі стрибки.
— Ви не мене шукаєте, мосьє Базіль?
Ота чемно підвівся.
— Ні, я тут зовсім випадково…
І в цю хвилину він помітив блідо-синій сітроен, а в ньому — оливково-сіре обличчя пана Лукаса. Йому навіть здалося, що авто сповільнює рух, але пан Лукас тільки помахав йому рукою з віконця й поїхав. Це була безглузда зустріч; чого доброго, Лукас іще подумає, ніби він, Ота, не зміг утримати язика за зубами й розповідає тепер про все Мерсьє.
Мерсьє пішов до своєї канцелярії, а Ота випив третю склянку лимонаду. Його мучила непогамовна спрага, мабуть, після тієї бридоти, яку він учора жував. Лимонад не помагав. Тоді він купив апельсин і дорогою додому з'їв його. Сподівався, що побачить авто Лукаса під ворітьми фабрики, проте шосе було порожнє і подвір'я теж. Отже, Лукас не приїздив до Сі Омара. Тим краще. А втім, яке це має значення.
Ота хотів сказати, що повернувся, та Сі Омара дома не було. Тоді він пішов до цеху. Машина працювала, як скажена. Ота непомітно взяв три готових пакетики, відніс до своєї кімнати й замкнув у валізку. Потім допив вермут, який лишився на дні в пляшці, сів за столик і задумався, що ж йому робити завтра. Їхати до Тіфніта автомобілем? Але який придумати привід? У Тіфніті йому й справді нема чого робити. Хіба сказати, ніби треба щось позичити в автомайстерні? Або не сказати нічого, — просто сісти й поїхати. Все одно він тут уже не залишиться…
Потім у нього майнула думка, що, можливо, він припустився помилки, розповівши про все Лукасові. Треба було спочатку порозумітися з Сі Омаром. Це було б правильніше, бо, як кажуть, що дома спекли, те дома треба і з'їсти. Можливо, він повинен був сказати: «Дорогий пане Сі Омар: отаке діло, покиньте це, інакше я змушений буду вдатися до вищих інстанцій, а мені цього страшенно не хочеться». Можливо, що Сі Омар злякався б, перестав би виробляти гашиш… Перестав би? Дурниці! Він тільки вдавав би, що перестав, постарався б якось здихатися його, Оти, і спокійнісінько виробляв
