У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Але Шредер був невблаганний.
Отже, сьогодні останній концерт, і - прощай, Іспаніє! Бодай не бачити тебе більше ніколи! його, митця, якийсь Гомес хотів спокусити триразовим харчуванням! Хам! Такі за юшку ладні продати і брата й свата! Де вже їм зрозуміти високе покликання...
Згадка про Гомеса з його невтомними щелепами пригасила войовничий запал Артура, нагадавши, що час би й самому підживитись. Набравши номер ресторану, що містився під готелем, на двох нижніх поверхах, вш замовив звичну ранкову каву.
- Снідати буду, як завжди, о дванадцятій, - попередив він старшого офіціанта.
Пригладивши шевелюру, Артур підійшов до великого трюмо і тільки тепер помітив, що й досі не одягнув навіть халата. Кілька хвилин він замилувано розглядав свою постать, причепливо придивлявся до кожної риси обличчя.
Що ж, для своїх сорока років він, справді, виглядає непогано: у волоссі - й натяку на сивину, обличчя чисте, без зморщок, під великими чорними очима синюваті півкола, що надають поглядові таємничості й звабливості. І все це завдяки мадам Лебек. Це вона повернула йому щонайменше десять років. А регулярні фізкультурні вправи загартували тіло. М'язи еластичні, стан гнучкий і, головне, жодних ознак ожиріння.
У двері постукали.
- Увійдіть! - гукнув Шредер, натягуючи халат.
- Доброго ранку, маестро! - прощебетала офіціантка, прямуючи до маленького столика, - Крім замовленого, я захопила і два апельсини. Не заперечуєте? Адже ви звикли їх з'їдати натщесерце, до ранкової кави...
- Дуже мило з твого боку, крихітко! Я просто забув їх замовити.
- Я чула, ви від'їжджаєте від нас?
- Так, сьогодні останній концерт. Ми, митці, як ті птахи, що ніколи не засиджуються на місці.
- Шкода, що у нашому садочку ви співали так недовго. Мабуть, скучили за сім'єю?
- У мене немає сім'ї. На жаль, а може, й краще.
- І навіть нареченої?
- Уяви собі, ні. Мабуть тому, що я не зустрів ще такої красуні, як ти.
- О, сеньйор, що ж тоді вам заважає залишитись!
- А ти б цього хотіла? Ти б приголубила мене? Ось так... Ну, не пручайся ж, чуєш! Я ж не з'їм тебе... Я ж тільки хочу... тільки хочу...
Гучний ляпас пролунав разом з телефонним дзвінком, і маестро, що мало не ступив на слизьке, враз отямився.
- Ви, іспанки, погано розумієте жарти, - промимрив він, потираючи почервонілу щоку.
- Ми, іспанки? Виходить, ви вже мали нагоду в цьому переконатися?-сміючись, гарненька офіціантка зникла за дверима, а Артур Шредер сердито сіпнув телефонну трубку.
- Я вас слухаю... Так. Артур Шредер... Пильна справа? Пробачте, але я зовсім не маю часу. І охоти, до речі, теж. - Роздратований відкошем, який тільки-но дістав, і власною безглуздою поведінкою, Артур уже хотів покласти трубку на важіль, та голос незнайомого немов паралізував руку.
- Я наполягаю на зустрічі! - долинуло з трубки.
- Але завтра я від'їжджаю з Іспанії, сподіваюся, назавжди. Яка ж рація...
- Саме про ваш від'їзд я й хочу поговорити.
- О, коли тільки про це, то справу вже вирішено і вирішено безповоротно. Ніякі розмови...
- Навіть коли це стосується вашого турне?
- Особливо коли це стосується нашого турне, чорт забирай! Досить з мене цькування газет.
- За хвилину я буду у вас.
- За хвилину ви рахуватимете східці! І не ногами, а власними ребрами!
- Запевняю, ви цього не зробите!
- Ви погано мене знаєте...
- Навпаки, дуже добре. Несподівано для вас - добре! - Тон, яким було сказано ці слова, різонув слух і збудив якусь неясну тривогу в душі. Артур відчув той внутрішній холодок, який пробігає по всьому тілу, коли людина чекає на якусь неприємність.
Що це, передчуття? Дурниці, просто спроба шантажувати. Хтось з його мадрідських чи барселонських "друзів", дізнавшись, як хороше приймають оркестр у Фігера-сі... Знов-таки, дуже підозріла ця згадка про турне. Адже і в Мадріді, і в Барселоні саме й починалось з галасу навколо їх гастрольної поїздки... От впіймають облизня, коли дізнаються, як повернулись справи! Треба покликати Адама Розенберга, хай втре йому носа.
Артур Шредер набрав номер свого імпресаріо, який жив тут-таки, в готелі, і запросив його негайно до себе.
- Слухайте, Адаме, ви розмовляли з кимось у Фіге-расі про наше наступне турне? - запитав він імпресаріо, тільки-но той зайшов у номер.
- Та я ж ще й проспатися після дороги не встиг!
- Тут один набивається на розмову зі мною, натякає щось на турне...
- То, може, мені лишитися і послухати його теревені?
- Я саме й хотів вас про це просити. Вдвох ми швидше позбудемось цього нахаби.
У двері постукали.
- Прошу! - Розенберг з професійною запопадливістю широко їх прочинив.
Поріг переступив середнього зросту стрункий молодик. Нічого відразливого чи нахабного не було в його обличчі, навпаки, воно навіть сподобалося Шредеру. І він одразу заспокоївся. Тим більше, що був твердо переконаний: свого настирливого гостя він ніколи раніше не бачив.
- Що ж, доведеться відкласти справи, - сказав Артур примирливо, підсуваючи відвідувачу стілець.
- Пробачте, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч, - з майже непомітним притиском кинув той.
- Від мого імпресаріо