Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Вони ввійшли до приміщення, вікна й двері якого були відчинені навстіж, щоб світло падало всередину, а курява виходила назовні.

На низьких лавах одна біля одної, мов ластівки на дроті, сиділи дівчата, які ткали килими. Дівчата були в рясній барвистій одежі, на головах мали квітчасті хустки, підборіддя й перенісся їхні були татуйовані, а руки, шию і ноги прикрашали браслети, які блищали, мов срібло, але бряжчали, мов бляха… Килими у них під руками виростали повільно, наче квіти. Кожен килим був напнутий на дерев'яну раму й нагадував маленький дивовижний лужок, який починає цвісти і вкриватися травою спершу з одного боку, знизу, а потім підіймається все вище й вище, як повінь.

Коли Ота й Лукас зайшли, дівчата щебетали, наче пташки, але одразу ж змовкли, дивлячись на них великими круглими очима, а пальці їхні тим часом ні на мить не переставали в'язати вузлики з кольорової вовни й відрізати кінчики маленьким ножиком. Вузлик — чирк, вузлик — чирк… Вони робили це так швидко, що Ота ледве встигав водити очима, і водночас так повільно, наче справді там росло щось живе.

— Що ви на це скажете? — запитав пан Лукас.

— Гарні.

— Тоді вибирайте.

— Справді?

— Ну, звичайно, Базілю.

— Тоді отой. — Ота показав на маленький, майже готовий килимок з яскравими кривулястими смугами.

— Що? — здивувався пан Лукас. — Я мав на увазі не килим, а дівчину.

— Чорт! — вихопилося в Оти. — Ви що, їх теж роздаєте?

— Ні. Тільки позичаю і тільки декому. Бо вони у мене теж позичені, власне, найняті. Виберіть собі якусь, вона буде рада.

— Звідки ви це знаєте? — запитав Ота, притлумлюючи голос. Йому було страшенно ніяково говорити про це в присутності дівчат. Що, коли якась усе розуміє?

— О боже, сподіваюся, ви тут не червонітимете, — засміявся пан Лукас. — Тож вибирайте й довго не думайте. Звісно, я позичу її вам тільки на ніч, удень вона потрібна мені тут. Вони всі здорові, я наймаю тільки здорових, отож боятися вам нічого.

— Дякую, — сказав Ота. — Але я такий дурень, що боюся. Не сердьтеся.

Пан Лукас, знизав плечима.

— Як хочете, силувати не буду. Я хотів тільки прислужитися вам, щоб ви почували себе тут як удома.

— Знаю, — сказав Ота. — І щиро вам за це дякую.

Вони попрощалися біля машини. Пан Лукас знов усміхався.

— Скажіть Сі Омарові, що ви були в мене й зробили мені добру послугу. Що я йому дуже вдячний. До побачення, Базілю. Приїжджайте знову. Я певен, що ви передумаєте.

Він сунув Оті в кишеню двадцять франків, поплескав його по плечу й пішов.

Повернувшись додому, Ота розповів Сі Омарові, що полагодив панові Лукасу вбиральню. Сі Омар реготав, аж за живіт хапався. Але справа з машиною, яка виготовляє таблетки, вже серйозно непокоїла його.

— Ворушіться, Базілю! — наполягав Сі Омар. — Робіть, що хочете й що вмієте, аби тільки машина скоріше почала працювати. Я в цьому зацікавлений!

Ота обіцяв, проте не знав, що робити, й знову порпався в мотлоху на складі. Знайшов там труби, з яких можна було б виготовити підставку, коли б був зварювальний апарат. Думав уже, що доведеться їхати до Марракеша, де автоген є напевне, що там він пробуде з Віветтою день-два й повернеться як переможець… коли до складу вбіг Мустафа, тримаючи в руці чавунний фланець. Може, це воно?

— Ні, Мустафо. Але ти добра душа, — сумно сказав Ота. «І, здається, не дурний, — подумав. — Весь час пам'ятаєш про це. Якби був дурний, то вже давно забув би».

Мустафа розчаровано дивився на нього, і Оті раптом майнуло в голові, що, певно, треба було почати не з того: не показувати Мустафі схему, домагаючись, щоб він уявив собі деталь, а показати саму деталь. Ота взяв клапоть паперу й повів Мустафу до помольної машини в майстерні. Стояв вечір, у майстерні було тихо й безлюдно, тільки Ісмет-бей бігав між плювальницями, наче миша, за якою ганяється кіт.

— Дивись, Мустафо, — почав Ота.

— Що ви тут хочете робити? — зупинився біля них Ісмет-бей.

— Я спробую його дечого навчити.

— Кого? Цього бовдура?

— Так. Цього бовдура.

Ісмет-бей запищав, як миша, й знову заметушився по майстерні.

— Дивись, Мустафо. Оце нога машини. Не така, яку я шукаю, проте схожа. Бачиш?

— Бачу, пане.

— А тепер подивись на неї збоку. На що вона схожа? — Ота в загальних рисах накреслив схему підставки: — Воно чи ні?

— Воно, пане!

— Ідіть звідси геть! Забирайтесь обидва до дідька! — вигукнув Ісмет, знову зупинившись біля них. — Я вам кажу, щоб ви забиралися звідси до дідька.

— Гаразд, Ісмет-бею, — погодився Ота. — Тільки ви біжіть попереду і покажіть нам дорогу, щоб ми мали з вас хоч якусь користь.

Ісмет підскочив… а тоді раптом вибіг, наче й справді хотів показати їм дорогу до дідька.

— Він п'є, Мустафо?

— Ні, не п'є, пане.

— Дивно… Тепер ми вже з тобою знаємо, який вигляд має ця штуковина збоку. Але цього мало. Ми повинні подивитися на неї ще й згори. А згори вона має інший вигляд. Можливо, отакий. — Ота накреслив нову схему. — Схоже, Мустафо? Ні, дивися спочатку на машину, а потім на схему…

— Схоже! — засміявся Мустафа. — Схоже, пане!

— Слава богу. Отак, Мустафо, креслять деталі машин. Раз збоку, раз згори. Або й з кількох боків, якщо вони не однакові. А іноді й косо, щоб, бачити, який це має вигляд, коли дивитися віддаля. — Він накреслив перспективну схему. — Впізнаєш?

— Так, пане, — тихо мовив Мустафа. — Впізнаю, пане.

— Чудово, Мустафо! В тебе розумна голова. А тепер поглянь на зображення деталі, яку ми шукаємо. Отака вона збоку. Отака згори. А отака, мабуть, коли дивитися на неї віддаля. — Він розгорнув схему машини для виготовлення таблеток і скраєчку накреслив перспективний план. — Тепер ти вже можеш її собі уявити? Вже знаєш, що я шукаю?

— Так, пане, — відповів Мустафа.

— Напевне знаєш?

— Напевне, пане.

— І ти не кажеш це тільки для того, щоб мене втішити?

— Ні, пане.

— Якщо це правда, то я дуже радий, Мустафо.

— Я теж, пане. І це правда.

— А як ти гадаєш, Мустафо, ми її знайдемо?

— Знайдемо, пане. Іншаллах. Якщо дасть аллах.

Вночі Ота думав про Віветту, про те, що вже вдруге так жорстоко повівся з нею, мабуть, іще жорстокіше, ніж у Каса, бо там він узяв від неї харчі, а