Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Ні, це таки добрий паспорт, велике досягнення, а головне — довіра, яка зобов'язує.
Ота працював не швидко й не повільно, а саме так, щоб його праця була чогось варта. А втім, Сі Омар його зовсім не підганяв, не контролював, що знов-таки було виявом довіри. Сі Омарові ця нова машина для виготовлення таблеток була дуже потрібна — але саме в цьому й полягала трудність. Ота мав два ящики деталей, докладну німецьку схему, проте, коли він усе це старанно зібрав, до кінця було так само далеко, як і раніше.
На третій день Ота, геть вимазаний, пішов до Сі Омара і в бібліотеці робочому кабінеті — канцелярії вперше Побачив пана Лукаса. Пан Лукас сидів на марокканському сидінні і мав досить кумедний вигляд — ноги високо задерті, підсмикані штани із складками оголили смугасті шкарпетки.
Пан Лукас підвівся, а Сі Омар, який сидів, глибоко пірнувши в крісло, відрекомендував Оту:
— Це мій новий механік Базіль, пане Лукас. А це пан Александр Лукас, фабрикант килимів і мій вірний друг.
Пан Лукас усміхнувся, подав Оті руку й потис, аж хруснуло. Він справляв враження поважної персони. Очі мав гострі, ніби наточені, з темного, твердого металу.
— Як на боксера, у вас надто тендітна рука, — сказав він.
— Звідки ви знаєте, що я боксер?
— Про це свідчить ваш ніс, — засміявся пан Лукас, сідаючи.
— Мені дуже прикро, — сказав Ота і обернувся до Сі Омара, щоб запитати, чи не можна це якось виправити в паспорті, але вчасно схаменувся: говорити про цю справу в присутності пана Лукаса не варто було.
Та Лукас, здавалося, щось відчув:
— Чого вам прикро?
— Просто так… Вада краси…
До розмови втрутився Сі Омар. Він сказав, що Базіль — чудовий робітник, незалежно від того, який у нього ніс, що він уміє докопуватися до суті будь-якої справи і що Ісмет-бей поруч нього має вигляд дурника. Він цокотів і цокотів, хрускав пальцями, крутив червоний перстень і нарешті перейшов до тієї клятої машини, яку німці надіслали в двох ящиках і яку Базіль неодмінно складе.
— Правда, Базілю?
— Так… саме про це я й хотів з вами поговорити… — почав Ота, але Сі Омар зупинив його, підвівся з крісла й підсунув йому друге марокканське сидіння.
— Тепер можете говорити, cher Базілю, — мовив Сі Омар і кинув на стіл сигаретницю, яка сама відкрилася, наче автоматична. — Куріть! Мосьє Лукас, куріть. Куріть обидва. А я посмокчу наргіле.
Він ляснув у долоні, і До кімнати вмить увійшов араб, ніби ждав за дверима знаку свого хазяїна. Приніс деревне вугілля, присів навпочіпки й заходився чаклувати біля курильного приладу, затиснувши мундштук між тонкими губами. За хвильку з них вилетіла синя хмарка, у приладі забулькало. Сі Омар розтулив рота, й араб застромив йому мундштук між зуби. Сі Омар стулив губи, почав смоктати мундштук і прогугнявив:
— Ну, розповідайте! Що з машиною, Базілю?
— З нею все гаразд, — відповів Ота, мимохіть теж гугнявлячи. — Тільки бракує однієї деталі.
— Якої саме?
— Частини підставки.
— Невже ті чортові боші її не надіслали?
— Не знаю, — відповів Ота, дивлячись на кінчик своєї сигарети. — Словом, цієї деталі немає, а без неї діло не піде. Хіба що я міг би її зробити.
— Змогли б? — запитав пап Лукас.
— А чого ж. У мене є схема, й цього досить. Тут нема нічого складного. Тільки потрібен матеріал. І зварювальний апарат! Без цього нічого не вийде.
Сі Омар кивнув головою.
— Де ж дістати автоген?
— Може, краще подати рекламацію? — порадив Сі Омарові пан Лукас.
— Вони мали надіслати весь комплект.
— А що, як вони послали? — сказав Ота. — Ящики були відкриті, бозна-хто в них порпався. Не сердьтеся, Сі Омаре, але на фабриці у вас справжній свинюшник.
— Що ви маєте на увазі? — незадоволено мовив Сі Омар і глянув на плювальницю, яка стояла в кутку. — Сподіваюсь, ви не хочете дорікнути мені в поганій гігієні?
— Я маю на увазі не гігієну, а безлад. Хто порпався в тих ящиках?
— Мабуть, Ісмет-бей.
— Тоді Ісмет-бей повинен про це щось знати.
— Запитайте у нього, Базілю.
— Вибачте, — сказав Ота, — але Ісмет-бей дурень.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Лукас. — Ви молодець, Базілю! Ви вмієте називати речі своїми іменами! Свинюшник! Дурень! А скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, я?
— Пан Александр Лукас, — засміявся Ота. — Що я ще про вас знаю? Тільки те, що ви виробляєте килими і що я хотів би мати один із них.
— Ви його матимете! — ляснув себе пан Лукас по коліну. — Щоб я був такий здоровий!
— Але як нам усе-таки бути з підставкою? — запитав Ота.
— Ви її знайдете, — сказав пан Лукас. — Сі Омар дасть вам повну владу, правда, Сі Омаре?
Сі Омар насупився.
— Даруйте, — сказав пан Лукас. — Я іноді забуваю… Проте вигляд у вас такий європейський… справді паризький…
Сі Омар одтанув.
— Все гаразд, пане Лукас. Отже, шукайте, Базілю, шукайте, а якщо не знайдете, дістаньте десь автоген. Цього вам досить?
— Цілком, — відповів Ота. — Зрештою ви зацікавлені, щоб машина працювала, адже так?
— Звичайно, звичайно, — притакнув Сі Омар.
Пан Лукас і собі жваво закивав головою, потім підвівся і вийшов разом з Отого.
Надворі він зупинився біля свого сітроена, насупив чоло, і його брови кинули на очі тінь, мов козирок кашкета.
— Знаєте, Базілю, — мовив він сумно, — нас, європейців, тут дуже мало, і це іноді так гнітить… Приїдьте до мене коли-небудь. Мені теж не завадила б ваша допомога, треба дати дечому лад… та й погомоніли б із вами, бо я почуваю себе тут таким самотнім.
— Охоче! — випалив Ота. Між ним і паном Лукасом раптом виник якийсь невидимий зв'язок, набагато міцніший, ніж потиск їхніх рук.
— Коли захочете мене бачити, скажіть про це Сі Омарові або зателефонуйте…
— Приїжджайте, навіть якщо я й не зателефоную, приїжджайте будь-коли, — всміхнувся пан