Робін Гуд - Джон Макспедден
— Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду погляну, що там нині робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалечку в лісі, щоб вчасно могли почути голос мого ріжка.
І Роб бадьорим кроком подався на узлісся. Там він на мить зупинився. Його струнка, молодеча постать гордо застигла на місці, пасма каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув.
Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо рушив уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка вела через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти стежкою було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що після останніх дощів він перетворився на глибокий і стрімкий потік. Кладка — звичайна деревиняка — лишилася на місці, але перед нею утворилось болітце, і треба було зробити добрячий стрибок, щоб не забруднити ноги.
Та Роба це не могло зупинити. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Одначе не встиг юнак ступити бодай двічі, як раптом помітив, що назустріч йому з того боку суне якийсь незграбний чолов'яга велетенського зросту. Замість палиці в руках велетень тримав молоденький дубок, вирваний з корінням.
Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку перший. Зустрілися вони якраз посередині, і жоден не збирався відступати ні на крок.
— Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватіший, відколи його обрали ватажком.
Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.
— Е, ні, — мовив він зрештою, — раджу тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки тому, хто кращий за мене.
— Ну от і поступайся, — гарячкувато відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто із нас кращий. Геть з дороги, бо так і пожбурю в річку, не подивлюся, що ти такий здоровань!
Велетень навіть оком не змигнув.
— Ха-ха! — добродушно зареготав він. — Оце мені подобається! Тепер я нізащо не відступлюся, хоча б раніше й хотів це зробити. Все своє життя я шукаю кращої за себе людини. То прошу ж, покажи, де вона?!
— Авжеж покажу, не забарюсь! — відповів Роб. — Постій тут трохи, дитятко, я виріжу й собі такого дубчика.
З цими словами він позадкував по колоді, вистрибнув на свій берег, поклав на землю лук та стріли і вирізав товстого дубового дрюка футів шести завдовжки, прямого і без сучків. Але ця палиця була все ж таки на добрий фут коротшою, ніж та, на яку спирався незнайомець. Потім Роб сміливо повернувся на середину кладки.
— Мушу признатися, друже, — сказав він, — що двобій на луках був би для мене легший. Але в Англії є ще й інші мелодії, крім тих, що співає стріла. — Роб змахнув палицею над головою. — Так от, приготуйся слухати мелодію, яку я зіграю на твоїх ребрах. Готуйся! Один, два…
— Три! — гаркнув велетень і блискавично опустив свій важчезний кийок.
Щастя Роб'на, що в нього були пружні та бистрі ноги, бо удар, який пройшов на волосинку від його плеча, міг би повалити бугая. Однак, ухилившися від нього, Роб негайно ударив сам.
Ба-бах!
Ба-бах! — відповів його супротивник.
Ба-бах!
Ба-бах!
Ба-бах!
Ба-бах!
Боротьба була запекла й жорстока. Сила змагалася із спритністю, і поєдинок проходив дуже бурхливо. Удари сипалися градом, примушуючи то одного, то другого глухо мимрити або різко скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась усе дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою раз у раз свистіла пудова палиця незнайомого, зате і його блискавичні удари знизу вгору немало дошкуляли супротивникові, так що йому доводилося непереливки. Але кожен твердо стояв на своїх позиціях і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того або іншого.
Велетень страшенно любив паличні бої і тому щасливо усміхався; усміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися.
Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров'ю, а дихання стало важке, як у розлютованого бугая. Він кинувся в навальну атаку, щоб єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар наводить полиск на свої шкури перед відправкою їх на торг.
Велетень аж перекрутився на місці й ледве не впав у воду, проте швидко відновив рівновагу.
— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він і зовсім несподівано відповів не менш сильним ударом.
Цей удар виявився вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив палицю, чекаючи, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той, замість цього, щосили торохнув його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх за всю історію відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.
Холодна й прудка течія швидко привела до пам'яті хлопця; проте він був ще надто приголомшений і, мов сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись добратися до берега.
Дивлячись на безпорадність Роба, його супротивник не міг стримати щирого сміху, проте одразу ж поспішив йому на допомогу.
— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи тепер, де ти зараз? Давай я уже тебе виловлю, рибко!
