Гагарін і Барселона - Руслан Володимирович Горовий

— Я хотів показати тобі Барселону, хотів щоб ти була щаслива…

— А мене ти спитав? Ти спитав, чи хочу я в ту кляту Барселону? — сльози заливали обличчя Віки. — Я просто хотіла бути разом з тобою, тобі цього замало?

— Та ні, сонечко, я просто…

Раптом до салону з різних боків увірвалися люди в чорному.

— Усім лягти на крісла! — загорлав один зі спецназівців. — Киньте зброю!

— У них бомба! — крикнув капітан, падаючи в прохід поміж кріслами.

— Пані, рахую до трьох, повільно опустіть зброю! — знову заволав спецназівець, перекрикуючи лемент пасажирів. — Один…

— Віко, кинь, не треба, — Юрій зірвався з крісла. Пролунав постріл, і він, змахнувши руками в повітрі, впав у прохід на льотчика.

— У нього бомба! — вигукнув той, хапаючи Юрія за руку, що стискала перемикач.

Віка відкинула ракетницю вбік і опустилась на коліна. Її била істерика.

— Юро, навіщо ти це зробив?

Наступної миті один зі спецназівців відтягнув Віку, інший схилився над Юрієм та пілотом і також схопився за руку з перемикачем. Юрій не рухався, на грудях розпливалася червона пляма. Військовий оглянув пристрій у кулаці, потім заглянув під спецівку. Щось помацав, шарпнув кілька дротів і підвів погляд на льотчика.

— Пшонка.

— Що? — вирячився на нього капітан.

— Це не бомба, просто купа непотребу.

Віку вивели з літака і посадили у легковик, пристебнувши кайданками. Біля літака роїлися спецназівці. Вона бачила, як трапом збігають люди: мама з малюком, потім товстун, далі перелякана молода пара. Їх усіх садовили в автобус. Під’їхала «швидка». Лікарі піднялися нагору. Віка вже не могла ревіти, лише гикала, здригаючись усім тілом. До машини підійшов один зі спецназівців і зняв маску:

— Ну, і якого дідька ви оце тут наробили?

— Я не знала про бомбу, — схлипнула Віка, — я нічого не знала.

— Аякже, не знала…

— Він казав, що готує мені сюрприз, а насправді…

— Розберемося, — обличчя чоловіка трохи пом’якшало.

У дверях літака з’явилися медики з ношами. На них лежав Юрій. Він був нерухомий, на обличчі киснева маска. Тіло прив’язали до нош, мабуть, щоб не випав на трапі.

— То він живий? — прошепотіла Віка, і голова її бемкнулась на дверцята спецназівського авта…

— Проходьте, халата можна не застібати, так, на плечі накиньте, — лікар довго шукав ключ у чималій зв’язці і нарешті відчинив двері зі сходів, що вели у загальний коридор. — Ви вже вибачайте, тут режимний об’єкт, ключів до біса.

Чоловіки пройшли коридором, звернули ліворуч в інший, менший закуток, лікар відчинив ще одні вбрані у грати двері.

— У нас тут не часто відвідувачі, особливо у цьому крилі.

Назустріч чоловікам від столика біля стіни піднялася літня жінка у засмальцьованому халаті, що колись був білим…

— Доброго дня, Олеже Павловичу. Щось сталося?

— Ні, Зоє Вікторівно, все добре, — лікар взяв жінку під лікоть, — у нас, ви не повірите, гість.

— Та невже? — жінка здивовано звела брови.

— Відведіть його у триста першу, а я на посту почекаю.

Жінка витягла зі столу ще одну в’язанку ключів і кивнула відвідувачу.

— Ходімо, тут за рогом, — тапки санітарки шурхотіли по цементній долівці коридору, і цей звук відбивався від стін. — А ви Барселону звідки знаєте? До неї ось уже років зо три ніхто не приходить. Раніше хоч мати заходила, мо’ померла?

Чоловік мовчав. Його, неначе вирізане з каменю, обличчя не виказувало жодних емоцій.

— А ви не говіркий, — вони спинилися перед одними з низки масивних дверей. — Ось триста перша.

Чоловік зазирнув всередину палати крізь щільно забране в металеву решітку віконце.

Всередині на ліжку сиділа жінка. Розтріпане волосся, блукаючий погляд, вона, неначе метроном, похитувалася вперед-назад і щось шепотіла.

— Вона не буйна, ні, — почувся збоку голос Зої Вікторівни, — просто нікого не впізнає і увесь час малює. Спершу ми не давали їй нічого, і вона дряпала руки, щоб кров’ю малювати. Тоді Олег Павлович дозволив їй дати кольорову крейду.

Усі стіни палати дійсно були розмальовані.

— Палац Гуеля, дім Бальо, Саграда Фамілія… — зашепотів чоловік.

— Що ви кажете? — санітарці було дивно, що малюнки на стінах мають назви.

— Гауді.

— Що?

— Це проекти Гауді.

— Кого?

— Антоні Гауді, був такий архітектор у Барселоні.

— А-а, — протягла жінка. — Ото тепер зрозуміло, чому її всі Барселоною кличуть. А ми ще думали, що вона таке малює. А якщо це той, як його, Гауді, то чого вона пише на стінах «Гагарін»?

Чоловік повернувся від віконця.

— Що вона пише?

— «Гагарін» пише, з віконця не видко. А на цій стіні, де двері — все літаки та написи.

— Скажіть, — чоловік зам’явся, потім витягнув з кишені купюру, — а ви можете відчинити? Вона ж не буйна, ви самі казали…

— Та сховайте ви ті гроші, — розсердилася жінка, — я хоч і санітарка, а чи не розумію, що раз прийшли до неї, то вам треба. Зараз, ось… — пробринівши зв’язкою, нарешті знайшла ключ і відчинила палату.

Чоловік зайшов і оглянувся. Всю стіну навколо дверей замальовано однією картиною: літак, люди з автоматами, «швидка», постаті, що несуть когось на ношах. Над самими дверима величезними буквами написано три слова: «Де ти, Гагарін?»

З очей чоловіка бризнули сльози. Він опустився перед ліжком, на якому сиділа хвора, і обійняв її за коліна.

— Віко, сонечко, люба моя, пробач мені! Я не міг прийти раніше. Пробач. Пробач за все!

Санітарка завмерла в