Гагарін і Барселона - Руслан Володимирович Горовий

— Юрасику, — Віка притулилася до чоловіка, — я не хочу. Ти не кажеш, що задумав, я боюся за тебе. Я не хочу летіти ні в який Харків.

— Послухай, — Юрій обережно відсторонив жінку від себе і заглянув їй в очі, — послухай уважно. Якщо ти боїшся, йди зараз. Сідай на маршрутку і їдь додому. Я туди більше не повернуся. Я полечу. Чуєш?

— Чую, — Віка схлипнула.

— Так от. Я дуже хочу, щоб ти була в літаку. Однак якщо там тебе не буде, я все зрозумію. Все, я пішов. Якщо ти зі мною, іди на реєстрацію.

— Гаразд.

Віка пішла в бік терміналу, витираючи сльози. Біля входу повернулася і, посміхнувшись крізь сльози, помахала Юрі рукою.

— Я люблю тебе, — прошепотів Юрій і послав їй повітряний поцілунок.

Прохідну Юрій пройшов напрочуд швидко. Потрапивши в перезміну, він легко проскочив на територію і звичним маршрутом попрямував у бік вантажного терміналу. Там у кущах перевдягнувся у спецівку, яку ще тиждень тому поцупив у одному з ангарів, закріпив під нею всі свої приладдя і, сховавши порожню спортивну сумку, спокійно попрямував у бік терміналу, перед яким стояв «Боїнг» на Харків. Юрине серце калатало. Він увесь час перебирав у голові послідовність дій. Головне — нічого не забути.

— Шановні пасажири рейсу 117 на Харків, — пролунав з репродуктора жіночий голос, — пройдіть до воріт «Д».

Віка підійшла і стала в чергу. Перевірили білети, люди посідали в автобус, і він рушив до літака. Коли Віка піднімалася трапом до салону літака, їй здалося, що внизу вона побачила постать Юрія, який розмовляв з якимось чоловіком. Та наступної миті інші пасажири перекрили їй вид, і Віка зайшла в салон.

— Доброго ранку, — стюардеса глянула в білет і посміхнулася завченою посмішкою, — проходьте, ваше місце 16 «Е».

— О, ти диви, Юрко? — чиясь рука ззаду хлопнула Юрія по плечу саме в той момент, коли він підійшов до літака. — А я дивлюся і очам не вірю!

Юрій повернувся. Перед ним посміхався на всі тридцять два Іван.

— Ти таки послухався і влаштувався в порт?

Іван горлопанив чи не на все летовище. В голові Юрій прокручував усі можливі варіанти розвитку подій.

— Послухався. Ось тільки другий день. Прийшов на інженера.

— Інженера? Не дурій, — по-панібратськи штовхнув Юрія у плече Іван, — на біса воно тобі? Я ж казав — приходь до мене.

Секунди летіли неймовірно швидко, мозок Юрія напружено працював.

— Гаразд, Іване, ти до котрої працюєш? Я наберу тебе, як звільнюсь, і поговоримо.

— Та не питання, — Іван ще раз штурхонув Юрія в плече. — А я ото, до речі, часто згадую нашу останню п’янку. Так нажерся, що перепустку просрав, було мені…

— Бувай, мені вже час, — Юрій побачив, що майже всі пасажири зайшли в літак.

— Гаразд, дзвони, — Іван стрибнув на сидіння свого автокару, — тільки ж не забудь!

— Та не забуду, — Юрій дочекався, доки автокар трохи від’їхав, і швидко піднявся трапом до дверей літака…

Віка сіла на своє місце. Пасажирів зібралося не багато, тож два місця поруч з нею виявилися порожнім. Що задумав Юрій? Ця думка свердлила мозок і не давала заспокоїтися.

Через два ряди молода мама заспокоювала маленького сина, який тягнувся вгору до кнопок над кріслом. Трохи далі товстий чоловік щось переглядав у ноутбуку. Ще далі парубок із дівчиною слухали удвох один плеєр.

Віці здавалося, що в літаку якось аж занадто тихо. З хвоста салону, посміхаючись і закриваючи верхні шафки, пройшла стюардеса. Віка машинально провела її поглядом.

Неначе зараз уже зліт? То що ж там Юра? У Віки розболілася голова, ніби від нестачі кисню. Аж раптом вона побачила Юрія. Він, вдягнутий у спецівку аеропорту, повільно йшов салоном. Стюардеса, яка перед тим закривала шафки в носі літака, зі скам’янілим обличчям відступала перед ним. За Юрієм йшла ще одна стюардеса і чоловік у формі, мабуть льотчик.

— Ви куди, агов? Ми вже відлітаємо! Чи забули щось?

Юрій вскочив до літака, де просто в тамбурі за дверима зіткнувся зі стюардесою. Дівчина посміхалася, однак загородила собою прохід до салону.

— Виходьте, а то зараз трап приберуть.

— Тс-с, — Юрій підніс палець до губ, а іншою відкинув убік полу спецівки.

Очі дівчини ледь не вилізли з орбіт. Усе тіло чоловіка під спецівкою обмотане якимись дротами. На поясі прикріплені кілька дуже схожих на господарче мило предметів, до яких вели дроти. Трохи вище висіли целофанові пакунки, крізь які просвічували металеві кульки, гайки та обрізки цвяхів. Далі погляд дівчини впав на коробочку, на якій червоним оком блимав діод.

— Тихо, — голос Юрія віддав металом, — будь розумною і ніхто не постраждає. Не роби різких рухів, зачиняй двері. Потім я хочу говорити з командиром.

Дівчина зачинила двері літака і повернулася до Юрія.

— Що вам потрібно? Я не можу кликати капітана, ми зараз злітаємо.

— Ти, головне, не нервуй і моли бога, щоб я не відпустив оцю кнопку.

Юрій виставив руку трохи вперед, і дівчина побачила в ній перемикач, дроти від якого йшли кудись у рукав спецівки.

— Я активував детонатор. Якщо хтось із ваших виявиться достатньо тупим, щоб кинутися на мене, я розіжму пальці — і ми всі перетворимося на криваву кашу.

Дівчина стояла ні жива, ні мертва і не могла відвести погляду від руки Юрія. Діод, який блимав на перемикачі, діяв на неї, як удав на мавпу. Вона не могла навіть поворухнутися.

— Нумо, сонце, клич командира. Тільки рухайся повільно. І ніяких розмов по радіостанції, інакше всім кінець.

Юрій відступив у глибину тамбуру до туалету і пропустив