Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
Я обрав чоловіка, скромне вбрання якого дозволяло сподіватися, що він не погребує відповісти такому голод /ранцеві, як я, і спитав, що сталося.
— Шістнадцять рабів уночі збунтувалися проти свого хазяїна, а чим це скінчилося — бачиш сам.
— Чим скінчилося — бачу. А як почалося?
— Крім самих рабів, свідків тут не було. А вони кажуть, що той з них, котрий коштував найбільше, звільнився від кайданів і зник у якийсь таємничий спосіб — можливо, за Допомогою чарів, бо ключа в нього не було, а замки лишилися цілі. Хазяїн, побачивши це, оскаженів од люті й накинувся на рабів із своїм важким костуром, а ті вчинили опір, зламали йому карк і віддубасили так, що він пустився духу.
— Який жах! Суд, певно, суворо покарає цих бунтівників.
— Та суд уже відбувся.
— Відбувся?
— А ти думав, він триватиме тиждень? Справа ж зовсім проста! Вистачило п’яти хвилин.
— Не розумію, як за такий короткий час можна було встановити заводіїв.
— Заводіїв? Ха, та на такі подробиці ніхто не звертав уваги! Їх засудили гамузом. Ти хіба не знаєш закону? Кажуть, він залишився ще від римлян, — якіц0 один з рабів убиває свого пана, страті підлягають геть усі раби.
— А й справді. Я забув. Коли має відбутися страта?
— Через двадцять чотири години. Хоча дехто каже, що її можуть відкласти на кілька днів — ану ж як знайдеться отой втікач?
Втікач! У мене мороз поза шкіру пішов.
— А є надія, що його впіймають?
— Може, ще засвітла сьогодні. Його шукають скрізь. Біля міської брами чатують стражники з кількома рабами які впізнають його, якщо він з’явиться. З міста нікого не випускають, не оглянувши.
— А можна подивитися на те місце, куди посадили решту?
— Знадвору, звісно, можна. А зсередини ти Й сам не схочеш.
Я запам’ятав адресу в’язниці й подався геть. У першій же крамничці лахмітника в темному завулку я купив собі грубий матроський одяг для північних широт і, поскаржившись на зубний біль, обв’язав обличчя хусткою. Тепер синців не було видно, і дідька лисого мене б хтось упізнав. Потім я відшукав дріт і пішов попід ним туди, де він починався, — тим місцем виявився підвальчик під крамницею різника, що свідчило про скромні успіхи телеграфної справи. Хлопець-телеграфіст куняв над апаратом. Я замкнув двері й поклав величезного ключа собі за пазуху.
Хлопець прокинувся й хотів, видно, кричати на ґвалт, але я сказав:
— Цить! Писнеш — уб’ю. Берися до роботи викликай Камелот. Мерщій!
— Дивина! Звідки такий, як ти, знається, на…
— Викликай Камелот! І затям, зі мною жарти погані. Викликай Камелот або звільни місце, і я викличу сам.
— Ти? Сам?
— Так, я. Сам. Годі базікати. Викликай палац.
Він викликав палац.
— Поклич до апарата Кларенса.
— Якого Кларенса?
— Просто Кларенса. Повідом, що тобі потрібен Кларенс, і чекай відповіді.
Хлопець так і зробив. Минуло п’ять нестерпно довгих хвилин… Десять… Ціла вічність! Нарешті апарат застукотів, я впізнав той стукіт, як упізнають знайомий людський голос. Адже Кларенс був моїм учнем!
— А тепер звільни місце, друже. Вони там могли впізнати мій почерк, тому я хотів, щоб виклик зробив ти. Далі я вже впораюся сам.
Він поступився мені місцем, відійшов убік і нашорошив вуха, але даремно. Я застосував шифр. Не гаючи часу на церемонії, я почав навпростець:
— Король тут, і життя його-в небезпеці. Нас полонили й продали в рабство. Ми не можемо довести, хто ми такі насправді. Я в такому вигляді, що не наважуюся навіть спробувати. Телеграфуй до лондонського палацу, щоб мені там повірили.
Він негайно відповів:
— В Лондоні про телеграф ще нічого не знають, лінію туди проведено зовсім недавно, досвіду ніякого. Краще не ризикувати. Вас можуть повісити. Придумайте щось інше. Нас можуть повісити! Він і не знав, які близькі його слова до правди. Протягом кількох хвилин нічого іншого мені на думку не спадало, та врешті я придумав і схопився за телеграфний ключ:
— Виряди сюди негайно загін з п’ятисот добірних лицарів з Ланселотом на чолі. Нехай вони в’їдуть до міста через південно-західну браму. Дальші вказівки їм дасть людина з білою пов’язкою на правому рукаві.
Кларенс відразу відповів:
— Вони вирушать за півгодини.
— Чудово, Кларенсе. А тепер скажи цьому телеграфістові, що я твій друг і взагалі своя людина, і щоб про мої відвідини він нікому ані слова.
Апарат заговорив із хлопцем, а я поквапився геть, подумки підраховуючи: за півгодини дев’ята. Лицарі на конях у важкому бойовому спорядженні не можуть їхати швидко. Загін, безперечно, поспішатиме, але навіть якщо дорога не розбагниться після снігу чи дощу, вони долатимуть щонайбільше сім миль на годину; два-три рази доведеться міняти коней; отже, вони прибудуть десь о шостій чи трохи пізніше. Ну що ж, буде ще зовсім видно, вони помітять білу пов’язку на моїй правій руці, і я переберу на себе команду. Ми оточимо в’язницю і вмить визволимо короля. Видовище буде досить яскраве й мальовниче, хоча, звичайно, воно багато б виграло з погляду сценічності, якби відбулось опівдні.
Щоб підстрахуватися на той випадок, якщо лицарі спізняться, я вирішив навідатись до декого із знайомих, яких перед тим бачив на вулицях, і відкритись їм. З їхньою допомогою, можливо, я міг би обійтися й без лицарів. Але тут потрібна була особлива обережність. Я мав перевдягтися вельможею, проте не зразу, бо це було б надто ризиковано, а поволі, переходячи від крамниці до крамниці й щоразу міняючи якусь деталь свого одягу на кращу, аж поки не вберуся знову в шовки та оксамит, щоб люди могли впізнати мене.
Та мій задум з тріском провалився. За першим же рогом я наскочив на одного з наших рабів, що розшукував мене в супроводі стражника. Як на те, я кахикнув, і раб відразу скинув на мене оком. У мене кров похолола в жилах — невже він упізнав мій кашель? Я заскочив до якоїсь крамниці і, вдаючи, ніби роздивляюся на товари, нишком озирнувся. Ті двоє зупинились і перемовлялися між собою, дивлячись на двері. Я вирішив тікати чорним ходом, якщо тільки в цій крамниці є чорний хід, і попросив у крамарки дозволу пройти на подвір’я подивитися, чи ие ховається там
