Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

серце. І молодий чоловік її був щасливий. Він виконував свої обов’язки, працював не покладаючи рук, чесно заробляв свій хліб, жив із дружиною й дитиною в достатку і вносив свою частку в добробут держави. Але при потуранні облудного закону щастя цієї родини було знищене в одну мить! Молодого чоловіка підстерегли, схопили, затаврували і продали в рабство. Дружина не знала цього. Вона скрізь шукала його, вона зворушувала найжорстокіші серця своїми невтішними слізьми, гірким красномовством своєї розпуки. Повільно спливали тижні, а вона все виглядала коханого, чекала, сподівалась, — і від невимовних страждань поволі втрачала розум. Врешті всі її невеликі статки пішли на харчі. Коли їй не стало чим платити за помешкання, її вигнали на вулицю. Вона жебрала, поки вистачало сил. Потім від голоду в неї пропало молоко, і вона вкрала шмат полотна ціною в чверть цента, сподіваючись продати його й урятувати дитину. Але власник полотна впіймав її на гарячому, її кинули до в’язниці й судили. Власник під присягою засвідчив факт крадіжки. Знайшлися добрі люди, що виступили на захист нещасної, розповіли її сумну історію. їй теж надали слово, і вона визнала, що вкрала полотно, але пояснила, що з горя не тямила себе, а тут іще голод зовсім помутив їй розум, і вона вже не розуміла, що можна робити, а чого не слід. На якусь хвилю всі розчулились і схильні були пожаліти молоду матір, таку самотню та безпорадну; зрештою, на злочин сердегу штовхнув закон, який забрав у неї чоловіка. Але тут слово взяв обвинувач. Усе це правда й не може не викликати найглибшого жалю, сказав він, проте останнім часом дрібні крадіжки почастішали так, що, виявивши милосердя, суд поставить під загрозу приватну власність, — господи, певно, для англійських законів занапащене родинне щастя, осиротілі діти, розбиті серця важать менше, ніж приватна власність! — і тому він змушений наполягати на покаранні.

Коли суддя надів свою чорну шапочку, власник украденого полотна підвівся, губи його тремтіли, а обличчя стало сірим, як попіл; почувши страшні слова вироку, він скрикнув: «Бідолашна дитино, бідолашна дитино, я не знав, що за це карають смертю!» — і впав, мов підтяте дерево. Його підняли, він розплющив очі, але то були вже очі божевільного, й ще до того, як зайшло сонце, неборака вкоротив собі віку. Він мав добре серце; додайте до його смерті вбивство, що має відбутися зараз тут, — і знайте, що винні в обох смертях правителі й жорстокі закони Британії. Час настав, дитино моя. Дай же я помолюся над тобою, — не за тебе, безневинне, покривджене серце, а за тих, хто занапастив тебе, хто послав тебе на смерть, — їм більше потрібна моя молитва!»

Після молитви кат накинув на ніжну дівочу шийку зашморг і довго не міг припасувати вузол, бо вона весь час несамовито притискала немовлятко до своїх грудей, до обличчя, цілувала й зрошувала його слізьми, то ридаючи, то зривистим голосом вигукуючи щось, а мале захоплено агукало, сміялося й дриґало ніжками, гадаючи, що з ним бавляться. Навіть кат не витримав і відвернувся. Коли все було готове, священик лагідно, але наполегливо забрав у матері дитину й позадкував. Вона сплеснула руками і, нестямно скрикнувши, шарпнулася до нього, проте вірьовка й помічник шерифа міцно тримали її. Тоді вона вклякла навколішки і, простягаючи руки, почала благати:

— Ще один поцілунок! О боже, ще один, один-єдиний! Це ж передсмертне прохання!

Їй дали немовлятко, й вона мало не задушила його в своїх обіймах, а коли його знову відняли, закричала:

— Ох, дитинко моя, люба моя, ти ж помреш без дому, без догляду, без батька-матері!..

— Все це в нього буде! — мовив добрий священик. — Я доглядатиму його, як рідного, поки живий.

Побачили б ви її обличчя в ту мить! Вдячність? Господи, невже тобі потрібні слова, щоб виразити таке? Слова — це тільки намальоване полум’я, а очі — полум’я живе. Вона кинула священикові той погляд і понесла його з собою до небесної скарбниці, де й належить бути всьому неземному.

Розділ XXXVI

СУТИЧКА В ТЕМРЯВІ

Лондон для раба був досить цікавим містом. Скоріше не містом, а величезним селом, забудованим переважно глинянками під солом’яними покрівлями. Вулиці його були брудні, покручені, небруковані. Натовп, що вічно вирував на тих вулицях, складався і з босоти в лахах, і з вельмож у латах. У Лондоні стояв один з королівських палаців. Король здалеку побачив його, зітхнув і вилаявся по-дитячому невміло, як лаялися ще всі в шостому столітті. Ми бачили знайомих лицарів, придворних, проте нас, обідраних, брудних, укритих синцями й саднами, вони не впізнавали, та й не впізнали б, навіть якби ми віталися до них, не впізнали б і не зупинилися б, щоб нам відповісти, бо з рабами, закутими в кайдани, розмовляти забороняв закон. Повз нас, на відстані якихось десяти кроків, проїхала на мулі Сенді, — можливо, розшукуючи мене. Та найдужче серце моє тьохнуло, коли нас вивели з нашого старого барака на площу подивитись, як варять живцем у казані з олією фальшивомонетника, і раптом у натовпі з’явився хлопчик-газетяр! Я не насмілився гукнути його, але одне мене потішило: виходить, Кларенс живий і робить свою справу! Що ж, незабаром ми з ним побачимось, чекати вже недовго! Ця думка вельми підбадьорила мене.

Невдовзі по тому я мав іще одну нагоду порадуватися, коли помітив напнутий між дахами дріт. Це, безперечно, був телеграф або телефон. Як багато віддав би я за малесенький шматочок такого дроту! Він був мені конче потрібен для здійснення мого плану втечі. А план полягав у тому, щоб якось уночі звільнити від кайданів себе й короля, заткнути рота хазяїнові, зв’язати, помінятися з ним одежею, побити його так, щоб пам’ятав до нових віників, прикути до спільного ланцюга, потім, удаючи із себе работорговців, погнати всю валку до Камелота і…

Та ви вже зрозуміли мій задум і здогадуєтеся, яким несподіваним театральним фіналом усе завершилося б у королівському палаці. План був цілком здійсненний, і для виконання його мені бракувало лише тоненької дротинки, з якої я міг би виготовити відмичку, щоб відімкнути замки на наших кайданах. Досі мені не щастило: дріт у той час під ногами не валявся! Нарешті фортуна зласкавилася. Чоловік, що вже двічі безуспішно торгував мене, прийшов знову. Я аж ніяк не сподівався стати його власністю, бо хазяїн правив за мене з самого початку нечувану ціну, — цілих двадцять два долари, — від якої вперто не відступався, незважаючи на загальне обурення й насмішки.