П'ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Відстань у шістсот миль од Казонде до Мосамедіша не лякала місіс Уелдон: якщо подорож відбуватиметься так, як і перехід од Кванзи до Казонде, то вона не стомиться. До того ж, Алвіш, який мав дістати свою частку викупу, зробить усе, щоб бранці прибули на місце здоровими й цілими.

Обговоривши всі ці питання з португальцем, місіс Уелдон написала чоловікові листа. Негору мав видавати себе за її друга, якому вдалося втекти з полону в тубільців. Прочитавши цього листа, Джеймс Уелдон не вагаючись поїде з Негору до Мосамедіша.

Негору взяв листа й наступного дня в супроводі двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він вибрав саме цей маршрут? Чи не мав він наміру поплисти одним із кораблів, що заходили до гирла Конго? Або, може, хотів обминути португальські факторії й каторжні тюрми, де колись сидів? Може, й так. Принаймні таке пояснення він дав Алвішеві. Тепер місіс Уелдон залишалося тільки набратися терпцю і чекати, поки Негору з'їздить до Сан-Франціско та повернеться назад. Отже, вона мала прожити в Казонде ще три-чотири місяці. Якби хоч можна було якось урізноманітнити своє життя!

Вона не збиралася залишати Алвішеву факторію. Тут її синові, їй самій та кузенові Бенедікту не загрожувала ніяка серйозна небезпека. Турботливість Халіми полегшувала невигоди їхнього ув'язнення. Та й сам Алвіш, мабуть, не випустив би їх з факторії. Розраховуючи на добрячий бариш, він наказав якнайпильніше наглядати за бранцями. Він мав цю справу за таку важливу, що навіть одклав свою поїздку до Біе й Кассанго, де в нього теж були факторії. Нову експедицію, що її Алвіш вирядив у глиб Африки, очолив Коїмбра. Правду кажучи, Алвіш не дуже жалкував за цим п'яницею.

Негору, від'їжджаючи з Казонде, дав Алвішеві докладні настанови щодо місіс Уелдон. Він порадив не спускати з неї очей. Адже досі невідомо, що сталося з Геркулесом. Якщо тільки цей негр не загинув у хащах, то він, звичайно, намагатиметься вирвати бранців із Алвішевих рук.

Работорговець чудово зрозумів, що треба робити, щоб не втратити бариш у багато тисяч доларів. Він пообіцяв Негору пильнувати місіс Уелдон, як власну касу.

Сірі, одноманітні дні ув'язнення тяглися далі. Життя у факторії нічим не відрізнялося від життя в місті. Алвіш наслідував усі тутешні звичаї. Жінки у факторії робили ту саму роботу, що й жінки в місті, догоджаючи своїм господарям або чоловікам. Вони вирощували сорго, маніок, боби, земляний горіх, горох, цукрову тростину, цибулю, кунжут та огірки; товкли рис у дерев'яних ступах, вилущуючи зерно; чистили, віяли, а потім мололи маїс та перетирали на борошно маніок; готували крупу, з якої тубільці варять юшку — «мтієлле»; збирали врожай сорго — про те, що воно достигло, недавно урочисто повідомили населенню; чавили запашну олію із схожих на оливки плодів «мпафу», вживану тут як парфуми, та їстівну — з арахісу; робили хмільні напої: «малофу» з бананів та «помбе»; пряли бавовну довгими веретенами; шили одежу з лика; доглядали худобу: корів, що даються доїтись, тільки коли поруч стоїть теля або солом'яне опудало теляти; короткорогих горбатих корівок дрібної породи; кіз, що не тільки дають молоко та м'ясо, а й правлять за гроші, як і раби; свиней, овець та свійську птицю. З цього ще неповного переліку видно, що на жіночих плечах лежало геть усе господарство. Чоловіки в цей час курили тютюн і гашиш110, зрідка полювали на слонів та буйволів або, найнявшись на службу до работорговців, чинили набіги на мирні села, захоплюючи невільників. Збір урожаю маїсу й полювання на рабів, як і всякий інший збір урожаю та всяке інше полювання, відбувалися в певний час.

Місіс Уелдон часом спинялася біля жінок і дивилась, як вони працюють. Негритянки кривилися, коли бачили її. Вони ненавиділи білих і, хоча й знали, що місіс Уелдон бранка, анітрохи не співчували їй. Одна тільки Халіма приязно ставилась до неї.

Малий Джек майже завжди ходив гуляти з матір'ю, йому, звичайно, кортіло вийти за огорожу. Проте і тут, у саду, було на що подивитись. На величезному баобабі виднілися гнізда поважних марабу111, змощені з сухих гілочок, і гнізда амарантових ткачів — маленьких пташок з пурпурово-червоними грудочками та рудувато-бурими спинками. Ці пташки славились своєю майстерністю звивати гнізда. В траві нишпорили пташки-«вдовички», дзьобаючи зернята й комашню. Приємно виспівували голосисті «калао»; пронизливо скрикували ясно-сірі з червоними хвостами папуги, що їх у Манемі називають «роус». Комахоїдні «друго», схожі на коноплянок, тільки з товстими червоними дзьобами, перепурхували з гілки на гілку. Скрізь пурхали метелики, а надто біля струмків, що текли на території факторії. Але метелики — то вже царина кузена Бенедікта; Джек незабаром до них збайдужів. Хлопчик дуже жалкував, що він іще малий і не може виглянути поверх огорожі. На жаль, тут не було його друга Діка Сенда. Як вони лазили вдвох по щоглах «Пілігрима»!

Коли б Дік був тут, Джек виліз би з ним аж на верхівку найвищого, понад сто футів, баобаба! Як весело проводили б вони час!

А кузен Бенедікт почував себе чудово завжди й скрізь, якщо, звісно, довкола нього не бракувало комах. Йому пощастило знайти малесеньку бджілку, яка будує свої стільники в червоточинах, а також осу-сфекса, що кладе яєчка в чужі чарунки, як ото зозуля підкидає свої яйця в чужі гнізда. Ентомолог вивчав знайдених комах, як міг, без лупи й без окулярів.

Літали тут москіти, особливо біля струмків. Якось вони так покусали ентомолога, що його ледве можна було впізнати. Коли місіс Уелдон стала дорікати кузенові Бенедікту, що він дозволив оддати себе на з'їжу цим злим комахам, учений, розчісуючи укуси до крові, відповів:

— Такий у них інстинкт, кузино Уелдон, такий інстинкт! Не слід на них за це сердитися.

І от одного чудового дня — це було 11 червня — кузен Бенедікт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Про цей випадок, що мав зовсім несподівані наслідки, варто розповісти докладніше.

Було близько одинадцятої години ранку. Сонце пекло немилосердно, і жителі факторії поховалися в свої хатини. На вулицю не виходив ніхто.

Місіс Уелдон куняла біля маленького Джека, який міцно спав.

Навіть кузена Бенедікта розморила спека, і він не пішов на свою щоденну екскурсію. Однак зробив це з тяжким серцем — адже