Маруся - Василь Миколайович Шкляр

— К какому каню, таваріщ камандір?

— Да к етой же єйной клячє, так ано будєт вєсєлєй!

Вони приторочили віжки Сірому до стремен, а другий кінець петлею затягли на руках Марусі й так повели лісовою дорогою назад у бік Фастова. Кіннотники їхали попереду, пильнували позаду, а вона йшла за Сірим зі зв’язаними, витягнутими вперед руками, з розтріпаним, кострубато обрізаним волоссям, у роздертій на грудях сорочці, у плисових штанах і шевронових чоботях, на яких час від часу подзенькували остроги. Маруся йшла й думала, що, коли вб’ють Свербивуса (а вони його точно уб’ють, замучать, повісять, утоплять, спалять живцем), тоді ніхто не дізнається, як вона потрапила до рук ворога й де поділася, козаки марно виглядатимуть її біля Забілоччя у тій земляночці, де Санько Кулібаба збирався сеї зими сушити онучі.

— Жівєй, жівєй!

Акінфєєв нагайкою шмагнув Сірого, кінь шарпнувся вперед, і Маруся тільки тепер помітила, що він накульгує на ліву передню ногу. Сірий знов уповільнив крок, а потім раптово почав осідати на передні ноги. Він опустився на всі чотири, і ніхто не зогледівся, як Маруся, намотавши віжки на руки, опинилася в сідлі. Усе відбулося за мить — кінь, витягнувши шию, різко звівся на ноги й рвонув з дороги до лісу.

— Па лошаді! Стрєлять па лошаді! — закричав Мозолін, розвертаючи свого жеребця.

Сірий, прищуливши, як заєць, вуха, запетляв між деревами, а потім вискочив на просіку та ще вище задер хвоста. Позаду заухкали постріли, їх луна розлягалася позаду й попереду, та це тільки підохочувало Сірого до бігу. Він рвав копитами землю, яка груддям летіла позад нього разом із клаптями піни. Ніякі постріли їм були не страшні, бо Сірий летів швидше за кулю, а назустріч свистів такий пронизливий вітер, що нарешті зірвав з Марусиних очей сльози.

***

Про той бій під Веприком Мозолін ніколи б нікому не звітував, та через втрати в особовому складі він був зобов’язаний письмово доповісти штабові 12-ї армії, що «в бою с бандой Маруси погибли политрук Осназа Топольский, комвзвода Ошкуров, убиты также 24 красноармейца, и 19 получили ранения. Потеряно 32 лошади».

А про невдалий полон отаманші Мозолін у письмовому рапорті не згадав. Ніби такого й не було зовсім, ніби воно йому приверзлося. Ще тоді, коли відьма щезла у них з-під носа на кульгавій шкапі, Мозолін хотів було послати Акінфєєва до річки, щоб виловив і приніс косу. Але не послав. Посоромився.

11

Вони стояли на краю високої кручі, де обривався скелястий берег, і там, унизу, в темній провалині ночі, було видно, як мерехтить холодна поверхня Дністра. Маруся навіть чула, як його течія шурхотить у жолобі русла.

По цій річці пролягав кордон із Румунією, до якого вони добиралися три доби. Маруся довго не погоджувалася відходити за Дністер, казала, що коли вже припече, то краще гайнути за Збруч, там живуть наші люди. Але Василь Матіяш наполягав іти за Дністер — на тому кордоні менше скупчення московського війська. І зволікати немає чого, бо вже припекло — українська армія розбита, тепер большевики всі сили кинуть на повстанців, а на носі зима. Тому головне — вискочити на волю, а там буде видно. З Румунії можна гайнути й до Польщі, за той-таки Збруч, якщо вже на те пішло. Немало важить і те, казав Василь Матіяш, що над самісіньким Дністром, у селі Серебрії, живе його нанашко[80] Андрон, який і прийме їх на ночівлю, і дасть добру пораду.

Більшість козаків про закордон не хотіли й слухати, їм той закордон уявлявся на краю світу; краще пересидіти зиму вдома, а там воно покаже. Дасть Бог, усе перемелеться і якось воно та буде. Навіть Льодзьо Ліпка, який у Польщі був би як у себе вдома, не міг покинути свою нещасну Марильку. Втім, ніхто й не збирався відходити за кордон великими гуртами, бо таких інтернували за колючий дріт і поляки, й румуни. Тому до Дністра спершу їх поїхало п’ятеро: Маруся, Василь Матіяш, Іван Горобей (ліва рука отаманші), Пилип Золотаренко й Саків Галдун.

Червона застава стояла у Могилеві, а в селі Серебрії, що лежало за шість верст од міста, большевиків не було. Соколовці в’їхали сюди вночі понад річкою, яка ділила село навпіл: по один бік жили волохи, а по другий — руські. Через те річка мала дві назви: для волохів вона була Джуглая, а для руських — Серебрійка. Хоча на обох берегах стояли схожі між собою убогі хатки, вкриті соломою чи очеретом. Матіяшів нанашко Андрон жив із родиною, звісно, на руському березі, але теж у невеличкій глиняній хижі з одним манюнім віконцем. Таким манюнім, що, якби довелося тікати, через нього з хати не вистрибнеш. Та нанашко Андрон, добра душа, якби й хотів покласти їх у хаті, то на таку компанію місця не вистачило б — він прихистив гостей разом із кіньми в повітці, яка була значно просторіша за його оселю. Зате, незважаючи на пізню пору, заніс їм казан мамалиги та глечик вина, а коням дав сіна. Нанашко Андрон похвалив їх за те, що вони приїхали верхи, бо тутешні перевізники до кінних біженців прихильніші — коня вони в тебе куплять, звичайно, за безцінок, одначе заплатять румунськими леями й наділять таким документом, що жандарми по той бік Дністра не придеруться.

Уже на ранок нанашко Андрон привів до них у повітку перевізника; видно, покликав його з волоського берега, хоча це був не волох, а чистісінької води циган у пом’ятому капелюсі з обвислими крисами — Маруся колись у такому визволяла Мирона з дарницького полону. Буна дзіва!

Циган добре розмовляв українською, але попросив називати його домнул[81] Грицеску. Він пильно обвів їх лупатими очима, які прокручувалися в орбітах, немов коліщатка, затримав погляд на Марусі, а тоді підійшов до коней. Оглядаючи кожного коня від зубів до хвоста, домнул Грицеску врешті-решт плескав його по крупу, наче ставив печать, і називав незрозумілу ціну у леях.

До Сірого він приглядався найдовше. Щось мугикав собі під ніс, крутив головою, потім, відступивши на кілька кроків, прицінювався на відстані. Підійшовши до Сірого знову, він помацав його за ліве переднє коліно і, не плескаючи по крупу, назвав найменшу, зовсім мізерну ціну.

Далі домнул Грицеску сказав, що якщо їхня згода, то сьогодні опівночі він перевезе їх човном на правий берег Дністра й передасть у руки своєму чоловікові. Той