«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, — хмикнув офіцер. — Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині — напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці — деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» — в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато — підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

— Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, — запропонувала начальниця.

— Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

— Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали:

— Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.

Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини — там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.

— Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим — тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший — від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, — вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.

Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.

Якось під час медогляду одна дівчина — в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота — шепнула:

— Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.

Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.

— Підпишіть, — сказав він Ірині Дмитрівні. — Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

— Вам приносили довідки? — спитала Лота.

— Так.

— Скільки?

— Три.

— Правильно. Не підписали?

— Їх підписав Фюмен.

— Падлюки! Ах, які падлюки, — вилаялась Лота. — У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

— Пан Трібо?

— Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

— Навіщо?

— Він купляє і вивозить звідси дівчат.

— Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? — посміхнулась Ірина Дмитрівна.

— Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

— А ми з вами можемо називатися людьми? — підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

— Можемо, — витримавши її погляд, сказала Лота. — Те, що з нами сталося, не провина — наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

— Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, — різко сказала Ірина Дмитрівна.

— Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, — це ще не геройство.

— Не розумію.

— Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед — на кладовище або підписавши ще одну заяву.

— Яку? — спитала Ірина Дмитрівна.

Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:

— Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.

— Вам пропонували підписати таку заяву? — насторожилась Ірина Дмитрівна.

— Не пропонували і не запропонують, — посміхнулася Лота. — Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…

Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.

— Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, — скоромовкою сказала Лота. — Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете — від Олени.

— Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, — дохитала головою Ірина Дмитрівна. — Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.

— Я теж, — якось дивно мовила Лота, — і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.

— А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?

— Дізнаєтесь.

Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:

— Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.

За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени