Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

Для нього не було таємницею, що герцогиня не симпатизує йому – на відміну від сотень інших людей, свідків історичної події на piazza Monumentale, героєм якої він був; і він сам дуже добре бачив, як вона намагалася зупинити потік милостей, що ними його осипав герцог; усвідомлення, що її «поговоримо» продиктоване зловмисністю, теж було далеке від того, щоб зміцнити його впевненість у собі. Навіть герцог зрозумів, що це – змова проти його нового фаворита і що виступ юродивої не такий уже й спонтанний, як здавалося на перший погляд, і не виключено, що він був ретельно зрепетируваний; через те герцог нахмурився, як ніч, і блазень Коно, який притулився між ніжками герцогського трону, відбив цю обставину, глузливо прокрякавши:

– Ніс Diana, hic salta![65]

Герцогиня, ледь нахиливши свою чарівну голівку, легенько підперла личко кінчиками пальців і з поблажливою усмішкою вслухалася в Петрове мовчання. Maître des cérémonies, який стояв у кутку за кріслами герцогської родини, сіріючи на очах у всіх, розпачливими жестами показував угору на балюстраду з музикантами, а тоді знову заходжувався ворушити пальцями перед нашпуленими губами, немовби грав на невидимій флейті. Не зовсім ясно, що він хотів цим сказати, але цілком імовірно, що він збагнув Петрову розгубленість і хотів порадити, щоб той заговорив про музику – мовляв, ця тема пристойна, цілком придатна за будь-якої ситуації.

Коротка пауза, необхідна для того, щоб останні герцогинині слова пролунали до кінця й були належно оцінені, минула, а Петрові все ще нічого не спадало на думку; тоді, неабияк зажурившись, він вирішив, що говоритиме саме про цю свою скруту, і, напустивши на своє обличчя вираз зворушливого каяття та жалю, сказав:

– Слуга вашої високості німує. Його вуста – за дев’ятьма замками.

Пихата герцогиня здивовано звела свої гарні тонкі брови.

– Я це бачу, синьйоре Куканю. В чому річ? Як міг так раптово заніміти молодий кавалер, чиїй проречистості мій чоловік складав такі панегірики?

– Я складаю вашій високості палку подяку, – відповів їй Петр, – за те, що, виявивши увагу до мого жалюгідного душевного стану й запитавши про причину мого німування, ви наклали на мене обов’язок виправитись, а це рівнозначне наказові здолати свою недостойну розгубленість, оскільки неможливо виправдатись мовчки. – Знову з задоволенням відчувши, як під ногами в нього з’являється надійний грунт, він провадив далі: – Отже, я можу виправдати себе тим, що дорогоцінна думка, котру висловила ваша високість з приводу таємничих сил, які інколи діють на святу темну душу істоти, що її вони відвідують і що мене, мабуть, не з власної волі, – це я виснував із слів вашої високості, – підвела до вашого трону, вкинула у благоговійні роздуми, зовнішнім проявом яких неминуче буває мовчання. Я благословляю, – мчав далі Петр під розгорненими вітрилами, – цю дію таємничих сил, згаданих вашою високістю, не лише, як я вже сказав, благоговійно, але й з величезною радістю, бо вони точно відповідають тому, що було моїм потаємним зухвалим бажанням, а саме – опинитися віч-на-віч з вашою високістю й запевнити вас у своїй повазі, симпатії та відданості. Все це, я повторюю, було мені дозволено за знаком вищих сил; о, якби невідомі сили, котрі, за словами вашої високості, володіють нашими життями й долями, завжди були до нас такими прихильними й готовими задовольнити наші потаємні надії! На жаль, як показує досвід мого недовгого життя, так буває далеко не завжди.

Герцогиня була цим явно здивована.

– Ви запевняєте мене, синьйоре Куканю, в своїй повазі, відданості та симпатії, – мовила вона холодно, – і все ж таки ваше цитування моїх слів двічі забарвлене легкою іронією. Чим це пояснити, синьйоре Куканю? Може, ви, врешті-решт, не вірите в магію?

Петр хвилину помовчав, немовби зважуючи, як тут, власне, все насправді, й немовби ще раз перевіряючи себе, вірить він у магію чи ні.

– Важко в неї не вірити, ваша високосте, – відповів він нарешті. – Бо й справді, мабуть, немає іншої царини людських захоплень, про яку було б стільки написано й наведено стільки доказів та свідчень і яка своєю незбагненною таємничістю була б така притягальна і хвилююча, як чари, магія і потойбічні впливи; не вірити в ці речі було б такою ж безглуздою впертістю, як сумніватись у тому, що земля кругла, й озброїтись дешевим скепсисом проти свідчень поважних мужів, котрі на власному досвіді впевнилися у її круглості. Усе це істина, з тим лише застереженням, що самої віри тут замало. Є принципова різниця між твердим і радісно живим переконанням, властивим вашій високості, і між безтурботною й млявою звичкою вірити, як це водиться в людей немислячих і як це було б і зі мною, якби я свідомо цьому не супротивився. Але я цьому супротивлюсь, бо змалку нехтую вигоди й нудьгу битих стежок і можу зрештою чітко й без вивертів відповісти на запитання вашої високості: так, я відмовляюсь вірити в магію, супротивлюсь вірі в чудеса й чари, і в астрологію, і в сприятливі або несприятливі впливи невідомих сил.

Петр, певна річ, не забув про осторогу, почуту від майстра Шютце, і добре усвідомлював, що, признавшись у своїй невірі, став на слизький і небезпечний шлях, але він сподівався, що герцогиня сприйме його слова прихильніше, ніж вона сприйняла безглузді – а в тому, що вони безглузді, він нітрохи не сумнівався, – вимовки якогось австрійського торгового представника. І справді чоло її високості лишилося гладеньким, лице привітним, а в голосі, коли вона заговорила, не було й тіні злості.

– Мене це дивує, – мовила вона. – Звичайно, не сам факт вашої невіри, а те, що ви не боїтеся передо мною цю невіру проголошувати, хоч я виразно дала зрозуміти, як дивлюся на ці речі.