Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

«Піднявся по східному ребру — Євген Абалаков (один)».

Аудиторія Московського Політехнічного музею була переповнена.

Серед студентів і школярів сиділи професори і вчителі. Блищали погони: війна закінчилася нещодавно, деякі історики й археологи не повернулися ще до свого мирного фаху. А тема лекції була щільно пов'язана з деяким минулим нашої країни. В аудитори чулися дивні для стороннього слова: «нуклеус», «мустьє», «скребло», «Тешик-Таш».

Пролунав третій дзвінок.

— Слово має доктор історичних наук, професор Олексій Павлович Окладников! — сказав головуючий, коли запала тиша.

Здивований шепіт сколихнув аудиторію. До кафедри стрімко пройшла висока молода людина з коротко підстриженим русявим волоссям. Невже це і є професор Окладников? А де ж сивина, де жовтувата борода, яку під час лекції можна зібрати рукою в жменю або пестливо погладжувати? Справді, зовсім не схожа на вченого, та ще на відомого професора-археолога, відзначеного Державною премією, ця кремезна, плечиста людина з легкими і точними рухами спортсмена.

Професор розіклав папери, підвів очі, впізнав когось у залі і посміхнувся так по-юнацьки простодушно, що багато хто мимоволі посміхнувся теж.

— Товариші, ми будемо говорити сьогодні про дуже далекі часи, — почав він. — Спробуємо на основі незаперечних фактів уявити собі, як жила людина не сотні і не тисячі років, а десятки і навіть сотні тисячоліть тому. Успіхи радянської археології дозволяють це зробити.

Професор нагадав, що найстародавнішими представниками людства були мавполюди: пітекантроп, залишки якого знайшли на острові Ява, синантроп, кістки якого знайшли 1927 року в Китаї, нарешті, гейдельберзька людина, про яку можна гадати по щелепі, яку виявили глибоко в піску біля німецького міста Гейдельберга. Пітекантроп жив понад мільйон років тому, синантроп — трохи пізніше, а гейдельберзька людина зовсім недавно — приблизно чотириста тисяч років тому. Потім ідуть уже не мавполюди, а найстародавніші представники сучасної людини — неандертальці, названі так за місцем знахідки їхніх кісток — у Неандертальській долині, поблизу Рейну. Вони жили в кам'яному віці, котрий, як відомо, тривав в усякому разі не століття, а принаймні сотні тисячоліть.

Професор згадав, що в дореволюційній Росії було відомо всього дванадцять стоянок печерної людини. Тепер їх знайдено сотні, причому радянські археологи знайшли найпівнічніші і найсхідніші на земній кулі місця мешкання людей кам'яного віку. Він розповів, як, розкопуючи «Горб сатани» у Вірменії, археолог Марія Захарівна Панічкіна знайшла кам'яні рубила, зроблені ще на світанку людства. Нікому ще досі не щастило знайти в нашій країні так багато цих безцінних пам'яток часів переходу від мавполюдини до людини. І Марія Захарівна Панічкіна, взявши в руки камінь, грубо отесаний мало не півмільйона років тому, сіла на землю і заплакала від щастя…

— Встановлено, що територія нашої країни була населена триста тисяч років тому, — вів далі професор. — Велике обледеніння тоді ще не починалося. Первісні люди жили у вічнозелених джунглях, де блукали гігантські слони і шаблезубі тигри. Потім настав льодовиковий період. Стало холодно. Змінився тваринний світ. Не витримавши пронизливого, вологого подиху льодовиків, що повзли з півночі, вимерло багато звірів. На зміну їм з'явились інші. Розкопки показують, що навіть у теперішній Молдавії тоді блукали оброслий густою бурою шерстю мамонт, північний олень, полярна лисиця. Але людина, стародавня людина, наш з вами предок, не вимерла, не пішла далеко на південь! Вона кинула виклик природі. Вона одягла на себе шкури диких звірів і стала ховатися від холоду в темних печерах. Спалахнули непогасні вогнища. Настав суворий і важкий для людини мустьєрський час, відокремлений від наших днів десятками тисячоліть….

У залі погасло світло, і на екрані з'явилось зображення мустьєрських печерних людей, які помітили якогось звіра. Приземкуваті, м'язисті, вони стискали в руках важкі дрючки і гострі уламки каміння. З темряви печери виглядали злякані жінки.

… Два школярі, які сиділи в другому ряду, підвелися з своїх місць: їм було погано видно. Тепер вони заважали тим, що сиділи позаду, на них зацитькали. «Та виведіть їх, щоб не пустували», — пробасив хтось.

Професор протестуюче протягнув руку в напівтемний зал і похитав головою. Діти — завжди діти. Їм цікаво — от і добре. Навіщо їх виводити? Хай би спробували вивести його, Альошу Окладникова, з тієї кімнати, де заїжджий лектор поставив чарівний ліхтар і на побіленій вапном стіні з'явилось ось таке ж зображення печерних людей! Давненько, щоправда, це було, давненько. В рідному сибірському селі, що загубилось у тайзі біля верхів'я Лени. І звідки тоді з'явився в ній цей лектор? А після лекції він вийняв з кишені жменю гострих камінців і сказав: «А це я знайшов у вас у селі біля кладовища. Кам'яні наконечники для стріл. Чуєте, хлопці?» Хлопчаки не повірили. Біля їхнього села печерні люди?! А потім побігли до кладовища і самі знайшли там наконечники — цілу купу. Хтозна, може, і ці двоє, які з такою палкою хлоп'ячою цікавістю розглядають зараз мустьєрських людей, теж стануть археологами. Ще, чого доброго, зустрінуться де-небудь на розкопках: «А пам'ятаєте, Олексію Павловичу, як ви у Політехнічному музеї…»

Зображення зникло, в залі знову спалахнуло світло.

— Печерні люди, як ви бачили, багато де в чому відрізнялися від сучасної людини, — вів далі професор, дивлячись на двох школярів і ніби звертаючись тільки до них. — Та ви, мабуть, самі помітили, що в неандертальців ще збереглись деякі риси мавп: скошений череп, навислий над очима лоб, нижня щелепа без підборіддя. Ходили вони ще не так прямовисно, як ходимо ми; у них, як кажуть, було недосконале прямоходження. Після розкопок поблизу Рейну кістки неандертальців знаходили в інших місцевостях Європи, а також в Африці і в Палестині. Але в Радянському Союзі дуже довго, попри ретельні пошуки, не щастило знайти кістки мустьєрських людей.

— Чому? — не витерпів хтось у залі.

— Та тому, що такі знахідки взагалі надзвичайно рідко трапляються. Кістка може перетворитися в порох за десятки років, а не те що за десятки тисячоліть. Але ось нарешті археолог Бонч-Осмоловський, розкопуючи 1926 року печери в Криму, знайшов