Галка - Павло Федорович Автомонов

— Де ж ви працюєте?

— Обидві на Балтійському заводі. Снаряди і гранати робимо.

Чарок не вистачило, і Дуня трішки налила собі у чашку.

— За пам'ять наших лейтенантів! — сказала старша сестра, дивлячись на дно чашки. — Це ж скільки ще дівчат не діждуться і лейтенантів, і сержантів, і рядових, поки… — І заплакала.

Галка одвернувся до вікна.

В далекому мареві на північному сході виринули обриси Ісаакіївського собору, Адміралтейський шпиль. Ленінград, освітлений сонцем, неначе плив у голубуватій воді. Щось було фантастичним у тому видінні. І пригадалося, як уперше побачив контури міста російської слави і соціалістичної революції вересневого вечора сорок першого року. Тоді батареї Окремого зенітно-артилерійського дивізіону Червонопрапорного Балтійського флоту розташували нові позиції на південь від Петергофа. Закопатися у землю неможливо: близько ґрунтова вода. Гармати, прилади, тягачі вони маскували як тільки могли. Та все ж були доброю мішенню німецьким артилеристам і мінометникам. Після обстрілу доводилося битися з танками і піхотинцями противника, що намагалися перерізати шосе і приморську залізницю: фашисти були особливо активними, бо їм було оголошено, що з російським Балтійським флотом покінчено — він перестав існувати. На підтвердження цього щодня посилалося по сотні й більше «юнкерсів», «хейнкелів» на Кронштадт, де були основні сили флоту. Півтонці й стокілограмові бомби адресувалися кораблям, дрібні — десятикілограмові — зенітникам. То були гнітючі дні. В окопах мокро від болотяної води. Ноги не висихали. Щоб зігрітися, батарейці виливали сто грамів горілки, належної од наркома як пайок, у казанки, кришили туди хліб і ложками сьорбали, аби не закоцюбнути вночі. Землянок не було: так і спали під відкритим небом. А потім до холоду додався ще й голод, контузії, поранення. У листопаді й грудні лише 150 грамів хліба солдатові.

Тепер фашистські війська відступили, блокаду ліквідовано, поїзди з Москви, з усієї країни йдуть у Ленінград.

У розгром німців під Ленінградом внесла і свою частку група Кудрявого, і такою дорогою ціною — смертю трьох офіцерів: старшого лейтенанта Івана і лейтенантів Петра і Сокола.

І ось зустріч із сестрами — знайомими Івана. Сум розтинає Галці й Орлу груди.

— За вічну пам'ять загиблих ми випили. Треба і за життя живих, за вас, Дуню і Катю. Ми часто згадували Катю, хоча й не були знайомі, — похвалився Юхан.

— Правда? — нарешті трішечки проясніло миле, бліде обличчя Каті.

— А чого нам вигадувати? — підтвердив Галка.

— І не говоріть! Таких видумників, як ви всі, годі й шукати!.. — махнула рукою Катя, уважно дивлячись на Галку.

Ті великі сірі очі немов говорили: «Ось так і живемо. Неважно. Чого прийшли?.. Краще б не знати, що Іван убитий. Тоді була б якась надія. Це не значить, що я не вийшла б заміж за іншого. Однак я вірила б, що він живий».

— Ми підемо.

— Заходьте, коли трапиться нагода! — сказала Дуня.

— Зайдемо, — пообіцяв Орел.

Галка подав Каті руку. Вона раптом заридала, прихилившись до його грудей. Він погладив дівчину по голові й мовчав, бо знав, що ніякими словами її не втішити. Жаль було її. Не міг діждатися, коли нарешті покинуть цю квартиру, в якій умістилося стільки смертей: батько й мати сестер померли з голоду рік тому.

Другодні Кудрявий і Галка пішли в госпіталь попрощатися з лейтенантом Петром. Як і Короп з Орлом, вони вже провідували Петра. Петро танув, мов свічка. Ніякі хірурги не могли нічого вдіяти: перебитий кулями хребет, пошкоджено спинний мозок. Це знав і поранений, тому зовсім занепав духом, з дня на день ждучи смерті.

Лежав у госпіталі і командир підривників старший лейтенант Олексій Петрович. У бою під час мінування залізничної колії його поранило осколками гранати напередодні возз'єднання партизанської бригади з частинами Червоної Армії.

Кудрявий і Галка у білих халатах, накинутих на гімнастерки, зайшли у палату на першому поверсі.

— А-а, небесні янголи?

— Здрастуйте, Олексію Петровичу! — привітався Галка, шанобливо нахиливши голову як до старшого віком і як до людини, яку дуже поважав.

У Галчиних очах Альоша був втіленням совісті радянського партизана, з його жадобою до дій, з його нещадністю до власних недоліків і до чужого верхоглядства на війні, що привело до ігнорування у штабі й у багатьох партизанських формуваннях нової мінно-підривної техніки, з його сумовитою іронією до підривників — бійців передової лінії партизанського фронту. Галка був певен, що, перебуваючи поруч з Олексієм Петровичем, можна навчитися головному, без чого не обійтися ні в житті, ні на війні: розумінню свого місця, вірі у свої можливості чи й здібності в ім'я загального діла, самокритичності, непримиренності до всього, що заважає рухатися вперед.

Галка дякував долі, що вона звела його а такою людиною.

— Наш Альоша всміхається. Значить, одужує. Та ще, мабуть, доведеться полежати місяців чотири… — говорив Кудрявий, загинаючи пальці. — Це буде вже серпень. До того часу визволять Украшу, Білорусь і, можливо, й Прибалтику. І наш Альоша піде вже не нищити мости й ешелони, а відбудовувати й ремонтувати. Роботи інженерові на залізничному транспорті ого скільки!

— Висловлюючись словами, позиченими у командира енської розвідгрупи, скажу, що помиляєшся, братику-кролику Кудрявий! — підморгнув своїм гостям Олексій Петрович. — Для мене вистачить роботи і в тилу ворожих військ, з десантом полечу до уярмлених фашистами братів-слов'ян! — Він помітив на обличчі в Галки здивування. — Народам Польщі й Чехословаччини, тамтешнім партизанам ми ж повинні подати інтернаціональну допомогу… Авжеж? І полетять туди насамперед наші підривники. І не з ключами для відгвинчування гайок, а з