Джури і підводний човен - Володимир Григорович Рутковський

І тепер найближче Хасанове оточення пошепки радилося: звільнятися їм від кайданів негайно, чи й далі вдавати, що вони приковані до весел.

— Може, схопимо нашого звіра? — запитав Ренат і кивнув головою на наглядача, котрий сновидою походжав по настилу над їхніми головами. — Тоді переб’ємо охорону…

— І що далі? — запитав Хасан.

Ренат відповів не одразу.

— А нічого, — зітхнув він. — Мабуть, живим звідсіля нам уже не вибратись. Бо наввимашки море не перепливеш…

— Треба, мабуть, зачекати, доки знову повернемось до своїх берегів, — запропонував хтось за Хасановою спиною. — А до того часу вдавати, наче ми й досі в кайданах.

— Боюся, що я не втримаюся, — прошепотів невільник з Хмільника.

— Я теж, — підтримав його Ренат.

І ніхто з них не міг бачити, як велика рибина розвернулася біля причалу і рушила до галери. Не бачила того й галерна сторожа, бо вона спала, поклавшись на пильність синопської варти (якої вже не було). Діставшись галери, рибина притислася до крутого облавка якраз під отвором, з якого визирало третє весло лівого борту. Відкинулася накривка, з діжі вигулькнула хлоп’яча голова і неголосно покликала:

— Хасане… чуєш, Хасане…

— Це ти, Телесику? — радо запитали з отвору.

— Я. Скільки вже розпиляно кайданів?

— Майже двадцятеро.

— То слухай уважно… Грицик просить не встрявати в бійку, коли вона почнеться. Спочатку схопіть наглядачів, відберіть у них ключі і розімкніть кайдани. І лише тоді кидайтеся на допомогу, зрозумів?

— Зрозуміло, — одразу відгукнулося кілька голосів.

— А щоб було чим битися, от вам трохи ножів. І дивіться, не нападіть на своїх. Наші будуть голі до пояса…

Небавом з імли нечутно випливло шестеро козацьких човнів. Вони оточили галеру з усіх боків. М’яко впали на облавки обмотані клоччям драбини і по них безшелесними тінями поповзли в’юнкі постаті. А ще за мить то тут, то там почулися передсмертні хрипи.

Якийсь матрос, стривожений ними, сонно пробурмотів:

— Заткнувся б ти, чи що…

І теж замовк на півслові. Проте тінь неясної тривоги вже пробралася у матроські сни, і то один, то другий почав продирати очі.

Нараз хтось із них, завваживши поруч присутність чужинця, заволав:

— Тривога!

Одноголосим вереском відгукнулася на той крик верхня палуба, турки вдарили в неї сотнями ніг, зблиснули шаблі, задзвеніла криця. Наглядачі озирнулися на той крик — і вмить до них, наче з-під землі, простяглися сухі виснажені руки і затягли їх під настил. А за кілька хвиль межи невільниками забігали з ключами їхні товариші. Ще мить — і невільники накинулися на матросів зі спини.

Ті, захоплені зненацька, майже не відбивалися. Один по одному кидалися вони у темну воду і чимдуж пливли до берега. Вони мріяли лише про одне — швидше, якомога швидше вибратися з цього темного, пронизаного передсмертними хрипами, пекла!

Біля каюти капудана збилося в гурт до півсотні яничарів. Вони вже прийшли до тями і тепер розмахували ятаганами й шаблями так знавісніло, що до них годі було підступитися. Навіть Грицик на хвилю завмер перед полиском сталевих блискавок, що краяли повітря на шматки.

Цей ощирений ятаганами гурт людей міг змести тільки добрячий залп стріл. Проте стріл не було — вони лишилися на тому боці моря. А час не чекав. За якісь півгодини має розвиднітись, вартові з синопських мурів побачать, що коїться у них на пристані, і тоді козакам доведеться непереливки.

Грицик повів очима в пошуках Санька — може, той щось підкаже?

Проте Санька не було ніде. Що ж, доведеться, мабуть, самому кидатися на яничарську юрбу. Грицик видихнув, як перед стрибком у крижану воду, ступив крок до яничарів — і здивовано закліпав очима.

І було з чого. Щойно в руках захисників капуданської каюти миготіли ножі, а тепер вони завмерли, наче вражені громом. І всі як один дивилися кудись за Грицикову спину.

Грицик теж озирнувся.

Через облавок важко перебиралася триголова потвора. Жалібно скрипнули під її вагою дошки, потвора повела своїми головами наліво, направо, і нараз її багатоокий погляд втупився в турків. Якусь хвилю потвора розглядала їх, мовби не розуміючи, звідкіля вони взялися. Тоді жахно заревіла і, розштовхуючи козаків, рушила на яничарів. Свиснула в повітрі кована довбня і впала на голови перших захисників капуданської каюти. Ті, навіть не встигнувши зойкнути, покотилися сходами під ноги Грицикові. Вдруге свиснула в повітрі довбня, і втретє, лишаючи в турецькому гурті помітну прогалину. І в ту тріщину з переможним вигуком врізався Грицик, за ним Чорторий, Кривопичко і Ротько Беззубий. Навколо капуданської каюти зчинилася неймовірна веремія з криків, стогону, дзенькоту криці…

Зрештою турки не витримали й почали стрибати вниз. Хто мав для розгону бодай крок, стрибав у море, а в кого не було на те змоги, скочувався по східцях під люті невільницькі ножі.

За кілька хвилин на галері не лишилося жодного яничара. І лише тоді невільники й козаки кинулися в обійми один одному. То тут, то там лунали розчулені слова:

— Спасибі вам, хлопці…

— Ми вже й не вірили…

— Агов, Хасане! — перекричав радісний гармидер Грициків голос. — Де ти?

— Я тут, друже! — відгукнувся Хасан з протилежного боку.

Вони зійшлися посередині галери. І хоча Хасан змарнів на обличчі, і на його плечах та спині не було живого місця, він стиснув Грицика в обіймах з такою силою, на яку здатен був хіба що Демко Манюня. Потім на Грицика накинулися Ренат, Шакир і ще якісь знайомі й незнайомі обідранці…

— Хлопці, задушите! — сміючись, відбивався Грицик. — Та відчепіться, я ж вам не дівка!

Він почувався на сьомому небі. Це ж треба — захопити такий корабель, та ще й перед носом у самих турків! На таке, здається, не зважувався ще ніхто. От буде чим потішити козацьке товариство!

Уява вже малювала йому зворушливу картину: стоять козаки на березі — аж бачать, як на них під тугими вітрилами летить грізна турецька галера. Вдарили тривогу тулумбаси, щось прокричав князь Глинський, його голос підхопив Вирвизуб, Колотнеча… А галера на повному ходу зупиняється біля причалу, відкидаються сходи і на них стає він, Грицик, зі своїми хлопцями…

Уявивши таку зворушливу