Три мушкетери - Олександр Дюма

— Авжеж, — відповів Д'Артаньян, який так і не зміг вивчити бодай основ латини і своїм неуцтвом доводив до розпачу свого вчителя, — безперечно, мусить бути якийсь вірш…

— Звичайно, є, — мовив пан де Тревіль, що знав латину все-таки трохи краще за Д'Артаньяна. — Нещодавно пан де Бенсерад[115] читав мені його… Стривайте… Ага! Ось він:

Timeo Danaos et dona ferentes[116].

Це означає: «Стережіться ворога, який робить вам подарунки».

— Цей діамант подарував мені не ворог, добродію, — відповів Д'Артаньян, — його подарувала мені королева.

— Королева! Ого! — мовив пан де Тревіль. — Оце справді королівський подарунок, який коштує принаймні тисячу пістолів. Через кого королева передала вам перстень?

— Вона дала мені його сама.

— Де це сталося?

— В кабінеті поряд з кімнатою, де вона перевдягалася.

— Яким чином?

— Вона простягла мені руку для поцілунку. Пан де Тревіль захоплено глянув на Д'Артаньяна.

— Ви цілували руку королеви!

— Її величність удостоїла мене такої честі.

— І це було при свідках? О необережна, тричі необережна!

— Ні, добродію, заспокойтеся, ніхто цього не бачив, — відповів Д'Артаньян.

І він розповів панові де Тревілю все, як було.

— О жінки, жінки! — вигукнув старий солдат. — Романтичні душі: все таємниче зачаровує їх… Отож, ви бачили тільки руку… Ви зустрінете королеву й не впізнаєте її, вона зустріне вас і не знатиме, хто ви.

— Авжеж; та завдяки цьому діамантові… — заперечив юнак.

— Послухайте, — перебив Д'Артаньяна пан де Тревіль, — хочете, я дам вам пораду, добру дружню пораду?

— Ви зробите мені честь, добродію, — відповів Д'Артаньян.

— Так от. Ідіть до першого-ліпшого ювеліра й продайте цей діамант за будь-яку суму, що він її вам запропонує; хоч би який скупий був ювелір, ви однаково матимете за перстень не менше восьмисот пістолів. У пістолів, юначе, немає імені, а в цього персня воно є — страшне ім'я, яке може занапастити того, хто носитиме його на пальці.

— Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! — вигукнув Д'Артаньян.

— То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..

— То ви гадаєте, що я в небезпеці? — спитав Д'Артаньян.

— Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.

— Хай йому чорт! — мовив Д'Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля. — Хай йому чорт, що ж мені робити?

— Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам'ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.

— Як саме?

— Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це — арештувати вас.

— Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?

— Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним — а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі — не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх — друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки…

Д'Артаньян почервонів.

— Коханої жінки? — машинально повторив він. — А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?

— Бо жінка — одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?

Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки.

— До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? — спитав пан де Тревіль.

— Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.

— Ніяких.

— Я залишив їх по дорозі: Портоса — в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса — в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса — в Ам'єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.

— От бачите! — мовив пан де Тревіль. — Як же ви самі вціліли в цій подорожі?

— Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.

— Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.

— Кажіть, добродію.

— На вашому місці я зробив би одну річ. — Яку?

— Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б — тихесенько й любесенько — вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.

— Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.

— Завтра! А чому не сьогодні ввечері?

— Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.

— Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз — стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене — вирушайте сьогодні ввечері.

— Це неможливо, добродію.

— Отже, ви дали комусь обіцянку?

— Так, добродію.

— Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб'ють, то завтра ви поїдете.

— Обіцяю.

— Вам потрібні гроші?

— У мене є ще п'ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.

— А у ваших супутників?

— Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного