«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, — зауважив Кулінич. — Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

— За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, — припустив Романенко.

— Міг, але не викликав, — мовив Кулінич.

— Ти певен?

— Певен, — сказав Кулінич. — «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше — передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

— Не виключено, що він хоче їх обдурити, — озвався Кулінич.

— Не виключено, — погодився Лежнєв. — Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

— Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? — спитав Романенко.

— Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

— А торгуватися він може тільки тут, — зауважив Кулінич. — Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

— Все це так, — кивнув Романенко. — Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.

— Навряд, — заперечив Лежнєв. — Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

— Стати на місце «Привида»? — усміхнувся Романенко. — Що ж, спробую.

— Я допоможу. — Ви — «Привид»— знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

— Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, — уже серйозно мовив Романенко. — Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

— Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

— Які?

— Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? — замість відповіді спитав Лежнєв.

— Виходить, що повинен.

— Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

— Не передав.

— А полковник Улінгер про це не знає, — вставив Кулінич. — Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

— Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, — розсміявся Романенко. — Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

— Не зовсім так, — відказав Лежнєв. — На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером — без нього вам не обійтись, — і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

— Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

— Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

— Та це ж не просто: сісти й поїхати, — заперечив Романенко.

— Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

— Так, — сказав Романенко, — потрібен час.

— Він намагається його виграти, — сказав Лежнєв. — Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

— Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

— Не просто сигарети, а сигарети «Мир», — сказав Кулінич. — Це якийсь сигнал.

— Безумовно, — погодився Лежнєв. — Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

— Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? — усміхнувся Романенко.

— Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, — сказав Кулінич.

— Якась чергова провокація, — насупив брови Романенко.

— І я так думаю, — кивнув Лежнєв. — І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.

— У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, — сказав Романенко.

— У таких, але не в такому, — відказав Кулінич. — Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.

— Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, — додав Лежнєв.

— Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, — сказав Романенко.

— Я не хотів би цього робити, — зізнався Лежнєв. — По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

— Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

— Відверто кажучи, боюсь.

— Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра — ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

— Супрун — не Пєтухова, — заперечив Лежнєв, — в істерику не впаде.

— Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

— Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.