Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

— Клосс, — тихо промовив кравець. — Обер-лейтенант Клосс,

Коли вони вже прийшли в іншу землянку, Бартек хотів сказати капітанові, що цього не може бути, що він не раз мав справу з Клоссом, що знає його й цінує. Але Антоні, немовби відгадавши його аргументи, сказав:

— Кожен агент, врешті-решт, провалюється, і тоді для нього залишається з двох одне — або загинути, або зрадити й далі працювати під контролем ворога.

— Я не вірю, щоб Я-23…

— Тепер усе стає на свої місця. Німці збагнули: рано чи пізно ми помітимо, що Я-23 вводить нас в оману. Що робить Центр у таких випадках? Пориває зв’язки з агентом. Вони ж хотіли запобігти цьому, тому й послали обер-лейтенанта Клосса накрити радіостанцію. Все було організовано так, щоб дати можливість втекти радистові, бо німці знали, що він неодмінно дістанеться до нас і назве прізвище офіцера, який застукав радіостанцію. Вони розраховували на те, що ми, довідавшись, що Клосс ліквідував радіостанцію, котра нас дезінформувала, не матимемо права йому не довіряти. Ви розумієте тепер цей підступний план?

Бартек кивав головою, хоч упевненість, з якою цей гладун викладав йому свої міркування, трохи жахала його. Він зрадів, коли зайшов Адам і перебив їхню розмову, бо йому не доведеться притакувати, що він зрозумів і схвалює хід капітанових думок.

Адам доповів, що прийшов Мундек, Юзефів охоронець. Хлопця покликали, але він нічого не міг сказати. З Подлясінським він розлучився тиждень тому, і відтоді його не бачив. Він думав, що Юзеф уже в лісі. Сам Мундек прийшов тільки тепер тому, що в Карчеві, де йому довелося заночувати, він опинився в “мішку” — жандарми оточили село й прочісували його, шукаючи свиней.

— Ви бачили того німецького офіцера, з яким інколи зустрічався Юзеф? — запитав капітан.

— Авжеж, — відповів хлопець.

— А ви змогли б його впізнати?

— Цілком.

— Тоді завтра ж поїдете до Варшави.

Бартек нарешті збагнув, що Антоні мав на думці.

— Ви хочете, щоб Мундек застрелив Я-23?

— Ми маємо право в таких випадках вирішувати самостійно, — відповів Антоні. — А Мундек, як ви самі сказали, стріляє несхибно.

— Але докази, докази?! — вигукнув Бартек.

— Іде війна. Непрямі докази вини дуже сильні. Ми не можемо ризикувати. Іменем підпільного суду Речі Посполитої…

Нойманн ладний був погодитися зі своїм шефом. Так, він, гауптштурмфюрер Нойманн, йолоп, бо дозволив себе обвести круг пальця. Він гадав, що Я-23 у нього в руках, а тим часом Я-23 поглумився з нього. Лойтцке враз немовби ожив; гупаючи ногами, ходив по кабінету й пояснював Нойманнові, що коли йому вдасться викрутитися з цієї історії Східним фронтом, то нехай радіє, що народився в сорочці, бо він, Лойтцке, вважає, що для таких, як Нойманн, справжнє місце в концтаборі.

А все це сталося, звичайно, через Ільзе, коротконогу секретарку штандартенфюрера. Та звідкіля бідолашному Нойманнові було знати, що ця дівчина — комендантова небога?

Коли Нойманн одержав останнє, призначене для передачі повідомлення, що Я-23 не зміг прийти на зустріч, бо був у службовому відрядженні в Щеціні, то зрозумів — це якраз те, про що він мріяв. Підтверджувався здогад, що таємничим агентом Я-23 був хтось із німецьких службовців, бо ніхто інший не міг їздити у службові відрядження.

Щоб встановити, хто з німецьких працівників у Варшаві був того дня в Щеціні, людям Нойманна знадобилося всього кілька годин. Єдиною особою, яка була у відрядженні, виявилася саме Ільзе Кемпке. Нойманн уже уявляв собі міну штандартенфюрера, коли той довідається від нього, що невловимий Я-23 і його секретарка — одна й та сама особа.

Звичайно ж, він ошукався. Я-23 здогадався, що історія з гвоздикою — провокація, шита білими нитками, і вирішив дати Нойманнові щигля в ніс. Але ж це була не Нойманнова ідея — “спіймати щуку на блешню”. Нойманн хотів спокійно, поволі, поступово.

Та ще й оте безглузде непорозуміння з абвером. Треба ж було такому статися, щоб саме тоді, коли він особисто приніс у майстерню кравця фальшиве донесення і хотів перевірити, чи той передає справжній текст, почувся раптовий грюкіт у двері й одразу ж до кімнати вдерлося двоє офіцерів з абверу.

Окрім того, Нойманнові довелося вислухати від шмаркача Клосса нотацію, що СД працює, як на приватному фільварку, що, не радячись з абвером, розпорошує зусилля — усе це частково відповідало правді.

І ще, на довершення всього, втеча радиста! Здавалося, що цей тип уже цілком відчуває себе приреченим, що неспроможний навіть подумати про втечу, а тим часом…

Тепер ворожий Центр не повірить навіть тоді, коли передавати тим самим шифром і на тій самій хвилі. Тільки те, що передачу припинено на половині, мусить їх насторожити, а про заміну радиста вже годі й казати.

— Вас, Нойманне, прислали з Берліна, — штандартенфюрер знову говорив тихо, — щоб ви поставили на ноги нашу контррозвідницьку роботу. Не заперечую, спочатку вам удалося досягти певних успіхів — ви запеленгували ворожу радіостанцію. Я вже тоді переконував вас віддати радиста хлопцям з Алеї Шуха. Вони б з нього що-небудь витягли. Та ви кричали про свої методи, а Варшава — не те місце, де можна застосовувати берлінські методи.

— Але ж ви схвалили мій план, — пробував заперечити Нойманн. — Ми передали чотири фальшивих радіограми, а це теж уже деякий успіх.

— Якщо вони досі не здогадалися, що ми годували їх лушпинням, то здогадаються про це не сьогодні-завтра. А Я-23 працюватиме собі й далі.

— Коли б не оце безглузде непорозуміння з абвером, — промовив Нойманн і відчув, що зараз станеться те, чого він найбільше боявся.

— Треба було це передбачити, — сказав Лойтцке.

І Нойманн полегшено зітхнув, — найгірше відсунулося надалі. Він вирішив зволікати. Найкращий спосіб для цього — принизлива форма.

— Я дозволю собі звернути вашу увагу, пане штандартенфюрер, що я наполягав, аби проінформувати абвер про план викриття радіостанції.