Ставка більша за життя. Частина 2 - Анджей Збих

— Не зовсім, — сказав Антоні. — Немає ще Я-23.

Відразу після сніданку капітан розпочав допит. Бартек, що був присутній на ньому із службового обов’язку, не зовсім розумів сенс підступних запитань. Правду кажучи, посланець Центру не припав йому до серця. Сухий, насторожений, недовірливий… Бартекові здавалося, що він і на собі відчуває його уважний, пронизливий погляд. “Що ж, — думав він, — така робота”. Посланець саме схилився над Стасею Заренбською на кличку Зяблик. Дівчина намагалася точно відповісти на поставлені їй запитання, але видно було, що її гнітить тон Антоні.

— Ти стверджуєш, що тебе попередив Адам?

— Авжеж, — відповіла вона.

— Він говорив, що за тобою стежать. А чи сказав відколи?

— Ні. Він наказав мені втікати. Ми домовилися зустрітися на станції в Пирах.

— Кого ти знала?

— Тільки Адама і Сковронека.

— Ти знаєш, хто такий Я-23?

— Не знаю.

— А ти сама не помітила, що за тобою стежать? А може, — він підвищив голос, — і не хотіла помітити?

— Ні! — істерично вигукнула дівчина. — Я не… Я знаю, що робила помилку, що мусила бути обережнішою але поспішала, вискакувала з радіограмою під час роботи. Ми домовилися з Адамом, що так буде найбезпечніше.

— А у Сковронека все було гаразд?

— Я завжди перевіряла. На дверях був написаний крейдою знак К+М+Б. Якби загрожувала небезпека, його б витерли.

Дівчина завагалася, і Антоні завважив це вагання.

— Так був знак чи ні?

— Був. Тільки мені здавалося, здавалося… У мене склалося враження, що Сковронек чогось боїться, у нього були такі очі…

— Коли у вас з’явилося це враження?

— Два, ні, три тижні тому.

Антоні подякував дівчині і наказав покликати Адама. Коли вона вже виходила, він нагадав, — Бартек, правда, вважав це зайвим, — що їй не можна покидати загону.

— А ви не перебільшуєте? — запитав Бартек, коли вона вийшла.

— Чоловіче! — капітан гостро видивився на нього. — Кожен з них — потенціальний зрадник. Вже п’ять тижнів радіостанція передає фальшиві донесення. Ти розумієш? Треба очистити групу, знайти зрадника. Що з Сковронеком? — запитав він.

— У нього був фельдшер. Після обіду ви зможете його допитати. Сідай, Адаме, — сказав Бартек Прухналю, який щойно зайшов. Він хотів ввічливістю пом’якшити неприємну процедуру допиту, котрий зараз почнеться.

— Коли Юзеф сказав тобі про тривогу? — найперше запитав капітан.

— Минулого вівторка. Я відвідав його на квартирі, де він мешкав під прізвищем Віталіса Казимируса. Як завжди, взяв плату за газ.

— Юзеф сказав тобі, що за ним стежать?

— Він наказав мені втікати і взяти з собою дівчину, якщо я їй довіряю. Я не мав підстав їй не довіряти.

— Він попередив тебе про загрозу?

— Юзеф ніколи багато не говорив.

— А прізвище? Він не назвав жодного прізвища?

— Ні. Сказав тільки, що існує небезпека провалу.

— І все-таки наказав вам перед цим передати ще одну радіограму. Про що в ній мовилось?

— Я завжди одержував зашифровані тексти.

— У гестапо, напевно, є шифрувальники…

— Ви мене підозрюєте! Я прошу не говорити так зі мною. Я не зрадник!

— Я тебе ще ні в чому не підозрюю.

— Коли б я був агентом гестапо, то виказав би Юзефа. Тільки я один з усієї групи… — Він раптом затнувся, бо згадав, що Юзеф досі не з’явився в загоні.

— Так, — сказав Антоні, — тільки ти один з усієї групи знав усі його чотири адреси і прізвища.

— Якщо ви мене підозрюєте…

— Адама я знаю вісім років, — промовив Бартек. — Коли це для вас щось важить, то я ручуся за нього.

Адам уже вийшов. Вони сиділи над глиняними мисочками з кисляком, який поставила перед ними господиня.

— Щось не все гаразд у цій історії, — сказав Антоні. — Юзеф їх попереджає, а потім безслідно зникає. Радіостанція цілісінький місяць начиняє нас фальшивими радіограмами, а радист з’являється у вас цілий і здоровий.

— Ну, не зовсім здоровий, — заперечив Бартек.

— Тут десь криється якась брехня. Найлогічнішим поясненням могло б бути лише одне: зрадив той, хто знав тільки Подлясінського. Той, кому вдалося пізніше добути адресу радіостанції. Ні, стривайте. Юзеф же знав шифр. Отже, якщо йому вірити, то можна побитися об заклад, що він одержував уже фальшиві повідомлення.

— Я пропоную не поспішати з висновками. Почекаємо, що скаже кравець.

Сковронек, нарешті, опритомнів, але досі ще був слабий.

— Я саме вів передачу, — говорив він тихим голосом, — коли почув грюкіт у двері. Я не помилився, то були німці. Про те, щоб витерти умовний знак, годі було й думати. Я спробував, як велить інструкція, знищити передусім шифри, і вкинув у плитку книжку разом з донесенням, яке одержав того дня. Як на зло, не загорялося, і я облив книжку гасом. Відчинив двері на чорний хід, але почув, що туди йдуть теж.

— Це був вермахт?

— Здається, — невпевнено відповів Сковронек. — Кільканадцять солдатів і два офіцери. А потім прийшов ще один у чорному мундирі.

— Гестапо і вермахт водночас?

— Не знаю, — через силу дихав Сковронек. — Мене це не цікавило. — Він на мить заплющив очі, потім знову розплющив їх. — Коли зайшов той гестапівець, то один з офіцерів почав йому доповідати. Я запам’ятав навіть прізвище офіцера — обер-лейтенант Клосс. Саме тоді я скористався метушнею й вискочив у вікно. Під моїм вікном є повітка, заввишки майже півповерха. Я не чув пострілів і тільки пізніше помітив, що поранений.