Чорний вершник - Володимир Кирилович Малик
Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Іскра, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.
Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб-сіль.
— На здоров'я, друзі, — тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив — знову тихо, але якось урочисто:
— Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки… Козаки загули.
— Що ти, батьку! Бог з тобою! — замахав руками Іван Стягайло. — Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!
Сірко кволо усміхнувся.
— Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі… Та я не боюся її. Звик… Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу… Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Ха-рона…
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.
— Та й гріхи свої пора спокутувати…
— Опам'ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! — вигукнув Метелиця.
— Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди… Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися… А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, най-заповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу…
— Ми слухаємо тебе, батьку, — промовили козаки.
Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
— Я знаю, звичайно, що мої слова — не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по-своєму… Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа-сонця на землі… Та є деякі речі, якихнев вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не школі, а в житті, про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю…
— Ми слухаємо, батьку.
— Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл — аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська і Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями. І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі… Тому заповідаю вам — і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах…
Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.
На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
— Я вже казав — Правобережжя знелюдніло… Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших… А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного… Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців… Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оливом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме — явно чи таємно, — цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!
— Клянемося! — хором відповіли старшини і значні козаки.
— Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь… І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь і Галичину і не губить надії коли-небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною… І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно… Тож, браття, єдиний наш порятунок — Москва! Тільки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним вірним союзником і братом був і є народ російський… Ви можете сказати, а хіба не московський воєвода Ромодановський завдав тебе в Сибір?.. Так, відповім я. Він. Це він з намови Самойловича забив мене в кайдани, і я волочив їх аж на далекий Іртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звідти через півроку, то не одна і не дві, а сотні російських селянських родин давали мені притулок і ділилися зі мною, може, останньою скибкою хліба. Бо не один і не два, а тисячі московських стрільців поклали свої голови разом з нашими козаками в Чигирині і на Бужинському полі, захищаючи свою і нашу свободу. Ось що головне в нашій дружбі і в наших взаєминах! І на цьому повинні стояти ми всі!.. Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від
