Чорний вершник - Володимир Кирилович Малик

Спихальський похилив голову, мовчав.

А Вандзя після паузи вела далі:

— Однак недовго втішалася я дітьми. Одного ясного літнього дня напали козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителів, а тих, хто не встиг втекти в гори, забрали в полон… Ні, я не кажу, що стала полонянкою у запорожців. Вони вважали, що визволили мене з неволі агарянської. І я разом з усіма поверталася на рідну землю… В поході я зустріла свого колишнього чоловіка… Але люта туга за дітьми, яких, я певна, врятував мій чоловік, салтан, точила мені серце… Мої ноги несли мене все далі і далі, на Україну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до моїх маленьких беззахисних сиріток, які день і ніч стояли переді мною в моїй уяві, простягали до мене рученята і кликали до себе… Чи ж могла я не повернутися назад?..

— Нещасна, — зітхнув Спихальський.

— Мені допоміг полковник Яненченко, наш сусід, якому я відкрила свою таємницю. Він дав мені листа до каведжі в Кам'янці, щоб той перепровадив мене в Крим…

— Прокляття! — заревів Спихальський, почувши таку несподівану для нього новину. — Я уб'ю його!

— Тепер ви все знаєте, панове, — тихо прошепотіла Вандзя. — Чим же я завинила перед паном Мартином? Хіба тим, що люблю своїх дітей?

Вона замовкла і низько похилила русокосу голівку. Всі теж мовчали. Тільки Спихальський люто сопів.

Тихо шелестіло на вербах листя. З голубої високості усміхалося і землі, і людям, і всьому живому золоте сонечко. З річки повівало приємною прохолодою і гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що неподалік розкинувся попід горою, долинало заспокійливе кування зозулі.

Всі мимоволі вслухалися в те кування, і ніхто не наважувався порушувати тиші, бо кожному хотілося дізнатися, а скільки ж років накує сива зозуля? Чи довго топтати ряст на цій широкій, милій землі?

Та ось зозуля замовкла, і знову настала дзвінка тиша.

Арсен підвів голову і, ні до кого не звертаючись, повторив у задумі останні слова Вандзі:

— Справді, чим же завинила ця жінка? Хіба тим, що любить своїх дітей і хоче бачити їх?

Спихальський похилив голову і довго мовчав. По тому, як з його грудей виривалося тихе зітхання і все менше і менше посіпувався вус, видно було, що буря в його душі почала вщухати.

Нарешті він поволі підвів голову.

— Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбільш поміркована і справедлива людина… І серце маєш добре… За що і люблю тебе, як брата… Тож хай ця жінка… іде… куди хоче… Аби з моїх очей!.. Але, клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на моєму шляху, то… — голос його загримів і враз обірвався.

Спихальський замовк.

Арсен поклав руку йому на плече.

— Зрозуміло, Мартине… Вона з нами поїде до Немирова, а звідти — куди захоче. — І повернувся до Ванди:- Ідіть, пані, збирайтеся в дорогу, а в нас тут ще буде чоловіча розмова…

Коли Ванда підвелася і відійшла, Арсен тихо сказав:

— Ну от, з цим покінчено… А тепер, пане Мартине, і ви, пане Новак, дивіться сюди… — Він вийняв з кишені папір і подав Новакові. — Пан, здається, розуміє по-турецькому, хай прочитає і для пана Мартина…

Новак прочитав і переклав листа.

— Стонайдцять дзяблів! — вигукнув Спихальський. — Що це означає. Арсене? Чий це лист? Як він потрапив до тебе?

— Я відібрав його у Вандзі…

— Невже це полковник Яненченко?..

— Так, це він пише кам'янецькому паші. Він пропонує йому свою допомогу у взятті Львова… Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйозніше, ніж зрада пані Вандзі!

— А так, це набагато серйозніше, побий мене перун! Що ж будемо робити?

— Нам треба негайно мчати до Львова, — сказав Новак.

— Так. Я віддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, — погодився Арсен. — А він уже зватиме, як розквитатися із зрадником!

— Але ж, друзі, я не думав повертатися до Львова! — вигукнув Спихальський. — Тепер мені нема чого там робити — ні у Львові, ні в Круглику!.. Я гадав, що поїду з тобою. Арсене… В Україну!

— Друже мій, — Арсен обняв його за плечі, — я був би дуже радий разом з тобою прибути до нас додому. Всі мої теж щиро вітали б тебе… Як сина і як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога далека і небезпечна, а листа обов'язково потрібно довезти і передати безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйозні речі!

— Я розумію.

— А до нас ти, гадаю, не забаришся?

— Ще б пак!

— Ну от, коли затужиш дуже, приїзди, друже мій! Двері моєї хати, якщо вона у мене буде, завжди відчинені. А серце — також! — І Арсен тричі навхрест почоломкався зі Спихальським.

9

Полковник Яненченко ступив через поріг і, лівою рукою притримуючи шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.

— Кликали, ясновельможний пане?

— Так, пане Ян, — відповів Яблоновський, пильно вдивляючись у міцно збиту, кремезну постать полковника. — Проходь, сідай. — Маю до тебе пильну розмову.

Яненченко окинув бистрим поглядом простору кімнату. Обабіч столу сиділо двое — Спихальський і Новак. Щось відразу не сподобалося полковникові у виразі облич цих шляхтичів, але він не міг зрозуміти, що саме, а тому зразу відмахнувся од тривожної думки, що гнітила його з часу від'їзду пані Вандзі.

— Слухаю, ласкавий пане, — сказав він, сідаючи на дзиглик і ставлячи між коліньми шаблю.

Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне. Холодні голубі очі уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лиці, і від того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку пильну справу має до нього?

— Як живеться-ведеться панові у Львові? — запитав Яблоновський.

— Спасибі, добре.

— Ніхто не притісняє і не ображає тут пана?

— Дякувати богові, ніхто.

— Чому ж полковник за притулок і щедрість його мосці короля польського, а також за мою ласку платить чорною невдячністю? Яненченко відчув, як у нього похололо під серцем.

— Як розуміти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав, перехилився через стіл і тицьнув майже під самий ніс Яненченкові невеличку цидулку, в якій той миттю впізнав свого листа кам'янецькому паші.

— Пан впізнає свою руку? — грізно спитав Яблоновський. Яненченко зблід. У роті раптом пересохло. Тепер йому стало зрозуміло, чому воєвода покликав його до себе в такий непідходящий для аудієнції час і чому не сподобались йому відверто ворожі погляди Спихальського