І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Завтра ранком я вам дам листа до батька, і ви самі його відправите.

Міллер довго тис руку Генріха.

Вночі пройшов дощ, і запланований звечора ранній виїзд довелося відкласти, поки земля трохи протряхне. Воно вийшло й доречно, бо Генріх мало не забув отієї обіцянки Міллеру написати листа в Берлін. Цього разу Генріх був небагатослівний. Коротко повідомивши про свою участь у розшуках, він попросив Бертгольда зважити на трудність обстановки і відсунути встановлений ним термін ще на тиждень.

Не запечатавши листа, Генріх вручив його Курту з наказом негайно віднести до Міллера.

— А коли повернешся, попроси мадам Тарваль або мадемуазель Моніку приготувати нам щось у дорогу

— Мадемуазель Моніка нездужає вже другий день…

— Дуже негарно, Курт, що ти мене не попередив ще вчора! Мадемуазель стільки клопоту мала зі мною під час моєї хвороби, а тепер, коли вона злягла, я її навіть не відвідав!

— Ми вчора приїхали дуже пізно, гер обер-лейтенант!

— Тоді зробимо так: я зараз зайду хвилин на п'ятнадцять до мадемуазель і перепрошуся за свою неувагу, а ти неси листа і зараз же починай ладнати все в дорогу.

— Я миттю віднесу листа! Поки ви повернетесь, гер обер-лейтенант, все буде готове.

Курт і не гадав, що йому доведеться затриматись значно довше, ніж він розраховував. І в справі не зовсім приємній.

Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.

— Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? — запитав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад'ютантові для негайної відправки.

— Так точно!

— Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?

— Так точно!

— Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?

— Так точно!

— Звідки ви це знаєте?

— Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.

— А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?

— У Бонвілі, в день від'їзду звідти, в номері обер-лейтенанта фон Гольдрінга.

— Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?

— Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від'їзду

— Який саме номер і який час було названо?

— Не пам'ятаю.

— А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?

— Ні, — твердо відповів Курт, хоч добре пам'ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.

— Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?

— Так точно!

Повертаючись додому, Курт не йшов, а майже біг. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант все не приходив.

Візит Генріха несподівано затягнувся.

Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після того, як вона сама біля нього чергувала після цієї катастрофи з мотоциклом!

Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе просто, як звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.

Монікою важко було не замилуватися. Її хвилясте волосся колом лягло навколо голови. На тлі білої наволочки воно скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.

— Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!

— Ви кажете це вже вдруге, Генріх.

— І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.

— Мамо, з твоєї дочки кепкують! — гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.

— З тебе кепкують? Ніколи не повірю! — мадам Тарваль з'явилася на порозі з тарілкою винограду.

— Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.

— О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації… стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!

— Мамо, баронові це нецікаво…

— Ви боїтесь, що і я закохаюся?

— Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.

— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.

Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася — вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг