Вигнанці - Артур Конан Дойль

— Оскільки це залежить від мене, твоя доля, моя дорога, буде така ж ясна й світла, як сонячне проміння, що виграє на гребенях хвиль. Країна, яка вигнала нас, уже далеко, але перед нами інша, прекрасніша, і кожен порив вітру наближає нас до неї. Там нас жде воля, з собою ми несемо молодість і кохання. Чого ж іще більше треба людині?

Отак стояли вони і ласкаво бадьоро розмовляли, аж поки смеркало і на потемнілому небі з'явилися перші бліді зорі. Але перше, ніж вони зблідли знову, на «Золотому жезлі» упокоїлась одна стомлена душа.

Три тижні дув свіжий ост або норд-ост, часом переходячи майже в бурю. «Золотий жезл» весело йшов уперед на всіх парусах, і наприкінці третього тижня Амос та Ефраїм Саведж стали вже вираховувати години, що лишились до того часу, коли вони побачать свою батьківщину. Для старого моряка, звиклого і до зустрічей, і до розлук, це мало не таку вагу, але Амос, що покинув батьківщину вперше, нетерпеливився і цілими годинами курив, сидячи на мачті, вдивляючись у лінію обрію і сподіваючись, що його приятель помилився в розрахунку і рідний берег може з'явитися кожної хвилини.

— Даремно, хлопчику, — сказав капітан, кладучи йому на плече свою велику червону руку. — Тим, хто плаває на кораблях, треба мати багато терпіння, і нема чого тривожитись через те, чого немає.

— А все-таки в повітрі почувається вже щось рідне, — відповів Амос. — Вітер дме так, як він ніколи не дув у чужій країні. Ах, щоб мені остаточно отямитись, треба буде ще прожити місяців зо три в долинах!

— Ну, — відповів приятель, запихаючи за щоку пучку тринідадського тютюну. — Я плаваю на морі відтоді, як у мене виткнулися вуса, найбільше в каботажі, ну і по океану, звичайно, коли це дозволяють навігаційні закони. Крім двох років, які пробув я на суші у справі короля Філіпа, коли потрібна була кожна гармата на борту, я ніколи не бував далеко від солоної води і, скажу одверто, не пам'ятаю кращого плавання, як це.

— Еге, ми летіли, наче буйвол від лісної пожежі. Але мені дуже дивно, як це ви знаходите дорогу без позначок і слідів. Мені важко було б знайти навіть цілу Америку, Ефраїм, а не те, що Нью-Йоркську затоку.

— Я занадто відхилився на північ, Амос. Ми були на п'ятдесятому градусі чи близько того, коли побачили мис Ла-Хог. Завтра, за моїм розрахунком, ми побачимо й землю.

— Ах, тільки. завтра! А що це буде? Гора Пустині? Мис Код? Довгий острів?

— Ні, хлопче, ми на широті Св. Лаврентія і швидше побачимо береги Аркадії. При цьому вітрі ми пропливемо на південь іще день, найбільше — два. Ще кілька таких прогулянок — і я куплю собі гарненький цегловий будинок у північній частині Бостона, в Грін-Лені, і буду дивитися з вікон на затоку, на кораблі, що відходитимуть і прибуватимуть. Так і скінчу своє життя в мирі й спокої.

Цілий день Амос Грін напружував зір, марно шукаючи землю. Коли потемніло, він зійшов униз, в каюту, і дістав мисливську куртку, шкіряні штиблети й єнотову шапку. Ця одежа була йому далеко більше до вподоби, ніж тонке сукно, в яке прибрав його голландський кравець у Нью-Йорку. Де Катіна теж переодягся в темний цивільний одяг і разом з Аделлю порався, збираючи речі старика, який так ослаб, що неспроможний був щось сам зробити для себе. На баку Пищала скрипка, і далеко по півночі хрипкі вигуки грубих пісень змішувалися з гуркотом хвиль і шумом вітру. То серйозні новоанглійці по-своєму веселились і раділи, що повертаються на батьківщину.

Штурман повинен був стояти на вахті з півночі до четвертої години ранку. Спочатку місяць сяяв яскраво, але під ранок його затягло хмарами, і «Золотий жезл» поринув у густий, непроглядний туман, який трапляється у всій цій частині океану. Туман був такий великий, що з корми ледве видно було неясні обриси паруса. Дув різкий норд-ост, і легка бригантина лягала набік, майже торкаючись води завітряними снастями. Раптом зробилося холодно — та так, що штурман на кормі переступав з ноги на ногу, а його чотири підручних матроси тремтіли, ховаючись під бортовою загорожею.

Зненацька один із них, голосно скрикнувши, зірвався на ноги, показуючи пальцем у повітря. З темряви коло самого бушприта виринула величезна біла стіна, об яку корабель з розгону вдарився так сильно, що мачти попадали, наче сухий очерет від подуву вітру, а сам він за одну мить перетворився в безформну купу трісок і уламків.

Від поштовху штурман пролетів уздовж всієї корми і ледве врятувався від удару падаючих мачт, двоє з матросів провалилися у величезну діру, що утворилась на носі, а третьому розтрощило голову якорним штоком. Томлінсон, насилу звівшись на ноги, побачив, що вся передня частина корабля була вдавлена в середину, а єдиний уцілілий матрос, зовсім приголомшений, сидів серед уламків трісок, ляскаючих парусів і покручених, поплутаних канатів. Було зовсім темно, і за бортом корабля виднівся лише білий гребінь бурхливої хвилі. Штурман у розпачі від несподіваного лиха схвильовано озирався навкруги, коли раптом помітив біля себе капітана Ефраїма Саведжа, напіводягненого, але такого ж дерев'яного й спокійного, як завжди.

— Айсберг, — промовив він, втягуючи носом холодне повітря. — Хіба ви не почули його, друже Томлінсон?

— Правда, я відчув, що похолодало, капітан Саведж, але думав, що це через туман.

— Навколо нього завжди буває туман. Судно швидко поринає, Томлінсон, ніс уже у воді.

На палубу вибігла друга вахта. Один з матросів кинувся виміряти воду в трюмі.

— Три фути, — вигукнув він, — а коли заходило сонце, викачали все насухо.

— Гірам Джефферсон і Джон Моретон, до помп, — командував капітан. — Містер Томлінсон, спустіть баркас. Подивимось, чи не можна