Ваше ім'я, майоре? - Антон Ященко

Майвальд знову зупинився, уражений страшним ударом.

— Одинадцять років мучили!

— Так. Видно, відчувають свій близький кінець і спалюють мости. Вбили, кати, честь і совість нації.

Обидва помовчали. їх обганяли й назустріч їм йшли заклопотані люди. І тільки зоставшись один на один, вони поновлювали розмову.

— Звістка, Альфреде, жахлива. Але не слід впадати у розпач. Радянська Армія наблизилася до наших кордонів, а на окремих ділянках веде бої на землях рейху. І наш порятунок саме в цьому — у скорому її приході. Тебе це не дивує?

— Ні, Рудольфе! Усе закономірно. Ворог у Радянського Союзу той же, що і в кожного антифашиста. Тож чим скоріше прийде до нас Радянська Армія, тим швидше буде покінчено з фашизмом.

— Так, — погодився Фішер. — А вбивство вождя підніме тисячі патріотів, будуть поповнюватися лави компартії.

Фішер пильно подивився на друга.

— А як ти, Альфреде, хотів би бути комуністом?

Для Майвальда це запитання було несподіваним. Що відповісти на нього? Сказати хіба, що він давно вже комуніст?

— А ти, Рудольфе? — відповів запитанням на запитання, дивлячись на побратима.

Обличчя Фішера посвітлішало.

— Скажу тобі, Альфреде, чесно: я вже можу й за тебе поручитись.

Ну що, справді, відповісти товаришеві на таке довір’я. Просто відмовчатися? Ні, так не годиться. Відмовою ж можна посіяти сумнів. Зізнатися йому в усьому?

Майвальд розмірковував: а чому, власне, він має критися від товариша? Адже вони однодумці. За півтора року їхнього спілкування вивірив його, можна сказати, на найдосконаліших терезах жорстокої боротьби; все між ними, як на долоні, і він може покладатися на нього, як на самого себе.

Альфред Майвальд хотів було почати вже свою сповідь перед другом, розповісти йому, хто він є насправді, звідки і яким чином опинився на цьому заводі.

Все пригадалося: і дитинство, і доля батька, замордованого в катівні панської Польщі, і студентські роки, і збори, на яких одноголосно його прийняли в члени ВКП(б), і редакція газети «Смерть фашизму!», всі шляхи-дороги, що привели його, радянського воїна, сюди — в далекий тил фашистської Німеччини. Про все це він і розповість зараз.

Фішер розумів, що для Майвальда це не просте питання й, перервавши його думки, сказав:

— Подумай, Альфреде. Це — високе довір’я.

Майвальд вдячно кивнув головою й сказав:

— Щиро дякую, геноссе Фішер, я надто ціную твоє довір’я.

Минав час. А тривога за долю Отто Міллера чимраз все дужче й дужче загострювалася. Фрау Міллер і Гізела благали Альфреда дізнатися про їхнього чоловіка й батька, принести їм правдиву звістку. А як дізнаєшся, коли все під сімома замками. Виявляти надмірний інтерес небезпечно — сам на себе можеш біду накликати. Сподівався дізнатись щось у директора, але вже кілька днів не може його спіймати.

Та директор сам покликав інспектора. Тільки-но під’їхав до контори на чорному, як жук, лімузині й, побачивши Майвальда, що прямував подвір’ям заводу, гукнув:

— Майоре! Зайдіть-но до мене.

Серце стукало тривожно: кожний виклик до директора, особливо останнім часом, пов’язаний з розкриттям якоїсь диверсії. А підстав для побоювання немало. Насторожив також і не досить ввічливий тон звернення Вальтера Зоннемана.

— Я слухаю, пане директоре, — сказав інспектор, переступивши поріг кабінету.

— Сідайте, — показав Зоннеман рукою на крісло. И, кинувши на Майвальда короткий погляд, зауважив:

— Ви, майоре, сперечалися зі мною з приводу диверсантів. Пам’ятаєте таку розмову?

Майвальд намагається не видати своєї збентеженості.

— Пробачте, вельмишановний патроне, не втямлю, про що йдеться, про яких диверсантів ви говорите, бо їх хтозна скільки вже було…

— Про наших! — глузливо кинув Зоннеман, примружившись. — Ви не хотіли вірити, заперечували.

Майвальд, звичайно, знає про що й про кого мова. Глибокодумно наморщивши лоба, сказав:

— Так, пане директоре, пригадую. А хіба що? Невже знову когось затримали?

— Авжеж, — ствердно кивнув головою Зоннеман, — маєте нагоду переконатися: завтра будуть судити злочинця.

— Нашого? — вражено здійняв Майвальд широкі брови.

— Так, так, нашого, рідного, — іронізував директор, — чистокровного арійця Отто Міллера. Ви що-небудь чули про такого?

Виром кипить в голові. Сказати, що не знає такого? Шефу може бути відомо, що він квартирував у Міллера до його арешту (потім перебрався до Фішера), а запитує, хитрий лис, тільки для того, щоб перевірити?

— Так, патроне, чув, — кивнув Майвальд головою. — Кажуть, ніби майстер високої кваліфікації, золоті руки має…

— Та, мабуть, золоті, — перебив директор роздратовано, — бо своїми руками, диявол, створив таку бомбу, якою можна висадити в повітря будь-який корпус заводу.

— Оце так новина! — вигукнув Майвальд. — Було б цікаво, патроне, поглянути на те диявольське творіння.

— Що ж, спробуйте, воно в гестапо, — сердито буркнув Вальтер Зоннеман. Потім вже спокійніше: — Конструював, нахаба, ту машину прямо в цеху, на своєму верстаті. Ще б один день, і бомба та висадила б усе це в повітря! Ви розумієте, майоре, що то таке? Й хто може знати — скільки таких міллерів є на заводі.

Директор шаленів. А Майвальд болісно думав про помилку Міллера, який, знехтувавши елементарною пильністю, так безпечно грав з вогнем під носом вивідачів. І от розплата… Майвальд старанно добирав слова, перевіряючи, чи не тримає шеф його на гачку. А відтак почав:

— Різне, патроне, можна думати. Можливо, Отто Міллер виняток, одинак. А може, й група ціла є. Але ж він, мабуть, сказав про це на слідстві?

— Свята наївність! — вирвалося у Зоннемана. — Обов’язково підіть на судовий процес, і вам розкриють очі, дізнаєтесь, принаймні, що то за виродок.

Підтвердилися