Крадійка книжок - Маркус Зузак
ЗНАЧЕННЯ КНИЖКИ
1. Останній раз, коли вона бачила братика.
2. Останній раз, коли вона бачила маму.
Іноді вона шепотіла «мама» — і згадувала мамине обличчя сотню разів на день. Та ці страждання здавалися дріб’язковими порівняно з нічними жахіттями. Там, на неосяжних просторах снів, вона почувалася як ніколи самотньою.
Впевнений, ви вже помітили, що в домі не було інших дітей.
Губерманни мали двох рідних дітей, але вони були дорослі і жили окремо. Ганс-молодший працював у центрі Мюнхена, а Труді підробляла покоївкою й нянею. Незабаром обох поглине війна. Вона виготовлятиме патрони, він ними стрілятиме.
Школа, як ви можете здогадатися, була жахливим провалом.
Хоча вона і була державною, там відчувався сильний католицький вплив, а Лізель була лютеранкою. Не найкращий початок, еге ж? А тоді виявилося, що вона не вміє читати й писати.
Яка ганьба — Лізель перевели до найменших дітей, які тільки починали вчити абетку. Нехай вона й була худорлявою і блідою, серед тієї малечі почувалася просто гігантською і частенько хотіла побліднути настільки, щоб зовсім розчинитися в повітрі.
Та й удома не було кому її вчити.
— Ти навіть не питай його, — зауважила мама. — Той Saukerl . — Тато виглядав у вікно — така у нього була звичка. — Він кинув школу в четвертому класі.
Не обертаючись, тато м’яко, але ущипливо відповів:
— Ну, її можеш теж не питати. — Він струсив дрібку попелу через вікно. — Вона кинула школу в третьому .
У домі не було книжок (крім однієї, захованої під матрацом), і Лізель могла хіба повторювати абетку собі під ніс, доки їй не веліли замовкнути вельми недвозначними фразами. Саме лише бурмотіння… А вже згодом, після жахливого випадку з обпісяним ліжком, почалися уроки читання. Неофіційно їх прозвали опівнічними уроками, хоча зазвичай вони починалися близько другої години ночі. Та про це потім. У середині лютого, коли їй виповнилося десять, Лізель отримала в подарунок стару ляльку з жовтим волоссям і без однієї ноги.
— Це найкраще, що в нас є, - вибачився тато.
— Що ти таке верзеш? Та їй пощастило мати хоча б це, — дорікнула мама.
Ганс розглядав наявну в ляльки ногу, а Лізель приміряла нову форму. Десять років означало «Гітлер’юґенд». А «Гітлер’юґенд» — це маленька коричнева форма. Оскільки Лізель була дівчинкою, то належала до того, що називалося БДМ.
ПОЯСНЕННЯ АБРЕВІАТУРИ
Bund Deutscher MЕadchen — Союз німецьких дівчат.
Найперше, на що там звертали увагу, — це правильне виконання привітання «heil Hitler»[10]. Тоді їх вчили марширувати строєм, робити перев’язку і зашивати одяг. Вони також ходили в походи і займалися іншими, схожими заняттями. На середу і суботу завжди призначалися збори, які тривали з третьої до п’ятої.
Щосереди і щосуботи тато відводив туди Лізель, а за дві години забирав. Вони майже ніколи про це не говорили. Вони просто трималися за руки і прислухалися до власних кроків, а тато ще й викурював одну або дві цигарки.
Єдине тривожило Лізель — тато завжди кудись ішов. Дуже часто ввечері він заходив до вітальні (яка також правила Губерманнам за спальню), витягав зі старого серванту акордеона і протискувався кухнею в напрямку вхідних дверей.
Він ішов Небесною вулицею, а мама відчиняла вікно і викрикувала:
— Не засиджуйся допізна!
— Може, крикнеш іще голосніше? — обертався і вигукував тато у відповідь.
- Saukerl! Поцілуй мене в дупу! Буду кричати так голосно, як захочу!
Відлуння її лайки неслося за ним вулицею. Тато ніколи не оглядався, ну, принаймні доти, доки не був упевнений, що його дружина вже не визирає з вікна. Такими вечорами, із акордеоном у руках, у кінці вулиці, якраз на розі перед крамницею пані Діллер, він озирався і бачив постать, що замінила Розу у вікні. На мить його довга, примарна рука підіймалася, а тоді він розвертався і помаленьку йшов далі. Коли Лізель бачила його знову, була вже друга година ночі, і тато лагідно висмикував її з обіймів нічного кошмару.
Вечорами в маленькій кухні завжди було гамірно. Роза Губерманн без угаву говорила, а бесіда в її розумінні — це schimpfen[11]. Вона постійно сперечалася і нарікала. Насправді сперечатися не було з ким, а тому мама користалася кожною нагодою. На кухні вона могла сперечатися з усім світом, і майже щовечора вона так і робила. Після вечері, коли тато йшов, Лізель і Роза зазвичай залишалися на кухні, і мама бралася прасувати.
Декілька разів на тиждень, коли Лізель поверталася зі школи, вони з мамою простували вулицями Молькінґа — забирали і розносили випраний та випрасуваний одяг найзаможнішим мешканцям міста. На вулицю Кнаупта, на Верескову вулицю. На декілька інших вулиць. Мама віддавала і забирала одяг із удаваною посмішкою, та щойно зачинялися двері і вона трохи відходила від будинку, то починала бештати усіх цих багатіїв разом із усіма їхніми грошима і лінощами.
— Ну такі вже g’schtinkerdt[12], що не можуть самі собі попрати, — завжди повторювала мама, незважаючи на те що залежала від цих людей. — Отой, — ганила вона пана Фоґеля з Верескової вулиці, - всі гроші дісталися йому від батька. А він тринькає їх на жінок і пиятику. І на прання з прасуванням, звісно.
Це було щось на кшталт в’їдливої переклички.
Пан Фоґель, пан і пані Пфаффельгюрвери, Хелена Шмідт, сім’я Вайнґартнерів. Усі вони були у чомусь винні.
Окрім пияцтва і тринькання грошей на розпусту Ернст Фоґель, за словами Рози, постійно шкрябав свою обліплену вошами голову, облизував пальці і лише тоді давав їй гроші.
- Їх треба прати, перш ніж приносити додому, — підсумувала вона.
Пфаффельгюрвери ретельно перевіряли її роботу.
— «Будь ласка, щоб на цих сорочках не було жодної складки, — передражнювала Роза. — І жодної зморщечки на цьому костюмі». І вони стоять там, оглядають, простісінько переді мною. Простісінько в мене під носом. Gsindel![13] Погань!
Вайнґартнери, очевидно, були людьми геть недалекими, та ще й із линючою кішкою, що її Роза теж величала Saumensch .
— Ти знаєш, скільки часу мені треба, щоб здихатися тієї шерсті? Вона усюди!
Хелена Шмідт була
