Векша - Борис Опанасович Комар
Вгледіли Векшу друзі — підбігли, розпитують, як та що, чи надовго помандрує, чи не візьме гість іще кого собі в помічники. Заздрять йому, бо, звісно, кожному з них хотілося побачити ті казкові заморські землі.
Потім утворили знову коло, затягли в нього і Векшу, почали нову співанку:
Хвалилася берізонька перед дубочком, Перед дубочком своєю вродою: “Що на мені кора та біленькая, Що на мені листя та широкеє, Що на мені гілля та високеє”. Ой Див, Ладо, широкеє, Ой Див, Ладо високеє! Обізвався з гаю зелений дубочок: “Ой не хвались, та берізонько, Не ти свою кору та білила, Не ти своє листя та широчила, Не ти своє гілля та височила”. Ой Див, Ладо, білила, Ой Див, Ладо, широчила! “Вибілило кору Даждьбог-сонечко, Широчив листя Стрибог-вітер, Височив гілля та дрібен дощик”. Ой Див, Ладо, вітер, Ой Див, Ладо, дощик!..Розрум’янився Векша в танку, чуб скуйовдився, усмішка заграла на вустах, де й поділась жура недавня, прощальна. З обох боків — дівчата-веселухи. Уквітчані вінками з рясту та барвінку голови їхні то схиляються соромливо до його плечей, то відкидаються назад. Довгі сорочки вибілені, помережані, мають, мигтять вогненним одсвітом.
А тим часом Куделя уже очікував Векшу біля човна, — нетерпілося якнайшвидше вирушити додому. Він раніше, ніж сподівався, обійшов селище.
Зуміли-таки деякі ловці приховати від зажерливих тіунів і для себе трохи хутра. Тепер воно дісталося гостеві.
Послав опецькуватого молодика, свого челядника Путяту, виглянути. Той збіг на прибережний пагорб, довго мружився, дивився в бік селища.
— Не видно, — сказав, повернувшись. — Хіба, може, он там, де вогнище?..
Гість ще трохи пождав, далі поправив на голові шапку, яка весь час зсувалася йому на лице, обсмикнув кабот і рішуче подався на моріг. Уже віддалившись, гукнув сердито челядникові:
— Ти ж гляди, щоб течія човен не знесла!
— Не знесе — я сяду в нього.
“Еге ж, тут-таки він”, — ще здаля побачив гість у колі високого Векшу.
Підступив до гурту, смикнув молодика за рукав, мовив докірливо:
— Пора, пора в дорогу, вже скоро й небо визоріє…
Векша підхопив на горбку свитку, востаннє поцілував отцю і матері руки, вклонився товариству, переплигнув ще раз через вогнище, щоб відігнати від себе все лихе, якщо воно до нього причепилося, і рушив слідом за гостем.
— Не барися ж, повертайся скоріше, — наказував отець.
— Бережи себе, дитино моя, — просила мати, витираючи сльози.
— Дивися, дівчат наших не сироти! — гукали жартома йому хлопці.
— Та чужачки не приводь! — і собі кидали навздогін дівчата.
КИЇВ
У Тетереві вже спадали весняні води. Ще недавно вони заливали луки й болота, вирували на заворотах. Зараз же то тут, то там виступали острівці, вибродили на сухе товстоногі кучеряві верби-жалібниці та стрункі явори, на нижнє гілля яких начіплялися жмути зчорнілої торішньої осоки та довгих потрощених стебел очерету. Вгамовувалась і примхлива течія.
Гостеві, певно, неоднораз доводилося плавати Тетеревом, він знав кожне селище, кожну весь[6] побіля річки. Навіть тоді, коли тих і не видно було, вказував на берег: “Отам, за ліском, Порубичі. Тут, під горою, Яружичі…”
Векша все питав його, чи скоро вони випливуть у Дніпро. Гість обіцяв: “Скоро, скоро”, а насправді дісталися до нього лише опівночі.
Це сталося трохи несподівано для Векші. Він у той час так був задумався, замріявся, що аж очі приплющив. Коли ж відчув, як течія крутнула човном, а весло почало заносити, і розплющив очі, то довбанка вже стрімко мчала попід правим, повитим сутінками берегом широкої річки. Лівого зовсім не було видно.
— Ось ми й на Славутичі, — повідомив гість, хоч міг цього й не казати — Векша й сам одразу догадався про те.
“Леле, який же він могутній, який гарний, цей Дніпро!..” — захоплено роздивлявся довкола Векша.
Минуло небагато часу, як небо почало світліти, а зорі на ньому блякнути.
Зіпершись на стернове весло, Куделя підвівся й погукав до зустрічних рибалок, чи не чули вони, з яких земель уже пропливли гості на Київ.
Рибалки відказали: новгородяни пройшли чотири дні тому, любечани й смоленці раніше.
— А чернігівці? — запитав гість.
Про чернігівців рибалки не відали — адже ті пливуть Десною, а Десна вливається в Дніпро під самим Києвом, хіба того не знає Куделя. Вісті занепокоїли гостя.
— І треба ж було так гаятися! — вголос дорікав собі. — Недарма кажуть: хочеш вівцю стригти, випередь вовка. Те й вийшло. Все забрали тіуни
